Общее·количество·просмотров·страницы

четверг, 2 октября 2014 г.

Чорні пацюки

У церкві дзвонить телефон. Священик піднімає трубку.
- Алло, батюшка, це з міськкому партії. Стільців не вистачає. Пришліть нам 12 штук.
Священик: - Дулю вам, а не стільці! Минулий раз давав лави, так ви на них матюки нашкрябали!
- А тоді дулю вам піонерів в церковний хор!
- Дулю нам піонерів в церковний хор? Тоді дулю вам ченців на суботник!
- Дулю нам ченців на суботник? Тоді дулю вам комсомольців на хресний хід!
- Дулю нам комсомольців на хресний хід? Тоді дулю вам черниць на сауну!
- А ось за такі слова, батюшка, можна і партквиток на стіл покласти!

Цей анекдот ще в радянські часи розповідали на кожному весіллі, хрестинах, іменинах і просто – за чаркою горілочки на кухні з кумом. Давно всім відомо, що в радянських анекдотах часто лунала сувора правда життя – народ, який не міг дізнатися правду з газет, радіо та телебачення складав мудрі оповідки про рідну партію, уряд та вождів. Діставалося і батюшкам, про яких ходили чутки що всі вони є агентами КДБ, а то навіть і партійцями. Цікаво, що «героями» народного епосу були саме православні священики, і майже ніколи – католицькі або мулли. Навіть іудейські ребе в анекдотах фігурують зовсім в іншому світлі, аніж московські попи. Цікаво, чому?
Це дослідження – дуже поверхневе, бо щоб змалювати увесь той бруд, в якому бовтається Російська Православна Церква, починаючи з 1917 року – то треба окрему грубезну книгу писати. А тут – як вже вийде, не судіть надто суворо. Нам лише хотілося розібратися де починається той момент з якого в РПЦ вивелися справжні пастирі і залишилися пацюки в чорних рясах. В переважній більшості. Звісно, і до цього Церква тісно співпрацювала з російськими царями; і до цього активно допомагала імперії розширюватися, але щоб православні ієрархи творили таке, як за «совєтов»…

Як відомо, радянська система – найпрогресивніша у світі. А попереду на народи країни пролетаріату, що переміг, чекав ще прогресивніший лад – комунізм, який уявлявся ні чим іншим, як раєм на землі. Звичайно, всі хотіли жити в раю. Але ніхто точно не знав, що то воно таке і коли настане, в тому числі й самі комісари, а з їхніх оповідань виходила така собі казка, яку обґрунтувати з точки зору здорового глузду було неможливо. Залишалося в комунізм вірити.
Проте дві віри в одному суспільстві неодмінно поборюють одна одну, вступаючи у жорстку конкуренцію за душі людські. Комуністи це прекрасно розуміли, тому від самого початку здобуття влади, почали священиків знищувати а церкви – руйнувати. Самі московські батюшки розповідають (тут і у відповідних випадках – мовою оригіналу):
«Более 300 архиереев за годы большевистского антицерковного террора подверглись репрессиям, из них свыше 250 архипастырей были казнены или скончались в заключении.
   Счёт пострадавших рядовых священнослужителей и монашества идёт на десятки тысяч, а верующих православных людей за Христа пострадавших, по оценке ряда историков, насчитывается около миллиона человек. Страшные цифры!» (http://kuraev.ru/smf/index.php?topic=123039.0).
За цими словами стоять божевільні сцени. Із священиків живцем здирали шкіру, їх варили в олії, повільно різали на частини, їм заливали розтоплене олово у горло, їх ґвалтували… Особливо чекістам подобався прийом, який вони позичили в найманих китайців. Людину роздягали і прив`язували до лави; на живіт саджали голодного пацюка і накривали металевою кліткою без дна. На клітку клалося розпечене вугілля. Рятуючись від жару, пацюк вгризався у нутрощі нещасного, таким чином пожираючи його заживо.
Останній справжній Патріарх РПЦ – Тихон мужньо й рішуче виступив проти небаченого насильства. Помилково вважається, що він піддав анафемі більшовиків. Насправді, Пастир погрожував анафемою всім, хто порушуватиме закони Божії, але так сталося, що це стосувалося передусім і переважно саме комуністів.
У відповідь патріарха було заарештовано. Він пройшов через тюрми ЧК, психологічні знущання в фізичні тортури; його було зачинено в Донському монастирі під суворим наглядом чекістів, на хлібі та воді.
На простих вірян також чекала страшна участь. Карателі з червоними зірками на картузах без коливань розстрілювали жінок, дітей та старих, які насмілювалися захищати церкви і священиків від терору.
Вічна їм всім пам`ять і Царство Небесне – мученикам та невинно убієнним за віру!
Проте було й інакше. Більшовики виявляли просто геніальний талант концентрувати навколо себе все темне й сатанинське, від клінічно хворих психів на кшталт Дзержинського, Тер-Петросяна і Орджонікідзе, до відвертих пристосуванців, кар’єристів і циніків, чия підлість не знала меж. Знайшлися пацюки і серед священнослужителів. Ті, хто разом із новими хазяями негайно вгризся у безпорадне тіло народу, перш за все – російського.
Патріарх Тихон ще сидів у в’язниці, ще не висохла кров священиків на стінах спаплюжених храмів Москви, Вологди, древнього Чернігова і модернового Петрограду, а на службу до більшовиків вже посунули пацюки в чорних рясах. Називалися вони «обновленцями», або Живою Церквою.
Рух цей виник ще до більшовицького перевороту – після Лютневої революції 1917 року; на його чолі стояли безграмотні, але напрочуд амбітні та нахраписті попи середньої руки. Попереду був Помісний Собор, на якому мали обирати нового Патріарха, і ці батюшки вирішили, що, коли суспільство прагне до реформ у світському житті, то воно кинеться носити на руках тих, хто виступить за обновлення Церкви. При цьому церковні реформи запропонували дивні: голити священикам бороди, відмінити монашество, дозволити єпископам одружуватися і взагалі – обирати їх шляхом загального голосування всіх священиків. Словом, такий собі «православний протестантизм». Особи ці відверто не розуміли, що їхні постаті не відповідають амбітності задумів та устремлінь. Ось наприклад, один з ідеологів «обновленства» - Олександр Введенський.
«Рассказывают, что на своей первой службе в сане иерея он «начал читать текст Херувимской песни, молящиеся остолбенели от изумления не только потому, что отец Александр читал эту молитву… не тайно, а вслух, но и потому, что читал он её с болезненной экзальтацией и с тем характерным «подвыванием», с которым часто читались декадентские стихи» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Введенский,_Александр_Иванович_(церковный_деятель).
                Та і як може бути грамотним священиком тип, який в 1914 році, аби не потрапити під кулі на фронті, швиденько за півтора місяці здав екстерном іспити за курс Петербурзької духовної академії, аби отримати сан: полковим священиком все ж краще, аніж ходити в багнетні атаки на кулемети.
Але розрахунки Введеньского та його поплічників не виправдалися: країна хотіла змін у світському житті, а не церковному і не сприйняла не дуже гарні з точки зору здорового глузду ідеї «обновленців». Їх негайно оголосили розкольниками.
Свій шанс Введенський побачив у більшовиках. Після їхнього приходу до влади, «обновленці» деякий час придивлялися, винюхували повітря, але скоро зрозуміли: якщо і надалі перебуватимуть серед духовенства старої РПЦ – влади не отримають і єдина їхня перспектива – стати мучениками за віру православну. Це громадянина Введенського не влаштовувало: мучеником вважатися непогано, але мучеником мертвим… Не для того він ховався від німецьких кулеметів у 1914 році, аби тепер пропасти ні за цапову душу. І «молоді реформатори» запропонували свої послуги більшовикам.
Сталося це 15 травня 1922 року, коли делегацію на чолі з Олександром Введеньским було прийнято Калініним. Батюшки зголосилися так вести справу, аби переконувати вірян, що комунізм – то гарно і головне – що убивати сотні тисяч людей заради "світлого майбутнього" - то богоугодна справа. Більшовиків, які бачили в діях "обновленців" шлях до розколу і подальшого знищення Церкви це влаштовувало, тож Михайло Іванович дав добро і справа закрутилася.
Спочатку протоієрей Олександр Введенський, священик Володимир Красницький та єпископ Володимирський Антонін (Грановський)  оголосили себе «Высшим Церковным Управленим» і таким чином захопила владу у Церкві. Хто міг протистояти типам, за якими бовваніли шкіряні тужурки катів з ГПУ?
«Антонин объявил себя «митр. Московським» и вместе с несколькими другими новоявленными «митрополитами» поставил Введенского «еп. Крутицким», который затем повысил свой ранг до «архиепископа Лондонского и всея Европы». ГПУ поддержало все это актуальное для него безобразие, имея в виду, развалив Церковь, ликвидировать со временем всех, как «тихоновцев», так и «обновленцев». В Церкви установилась система религиозно-политического террора» (http://www.orthodoxworld.ru/ru/istoria/book/4/2/index.htm).
«Обновленці» одразу ж кинулися лизати руки новим господарям і робили це з таким натхненням та ентузіазмом, що здивували навіть звиклих до всього більшовиків. Попи поперемінно бігали до ГПУ з доносами один на одного і на мирян; попи навіть пограбування та знищення храмів підтримали; попи за вказівкою нових господарів заходилися цькувати патріарха Тихона. Гризучись за прихильність більшовиків, вони не змогли утриматися від розколів і почали створювати в середині «Церкви» власні угруповання. Пацюкам не вистачало місця біля годівнички і вони зчепилися між собою так, що аж шматки чорної шкіри летіли та вереск стояв на увесь світ.
Апогеєм сатанинського служіння цих перевертнів став «собор», який «обновленці» провели 23 квітня 1923 року. На ньому вони проголосили
«… многая Лета» советскому режиму и приветствовали Ленина как «борца за великую социальную истину». Патриарха объявили лишенным сана и монашества «за реакционную политику» и объявили недействительной его анафему. «Тихоновцы» бойкотировали, за что поплатились арестами немалого числа из своих рядов. Но обновленцы не получили никакого признания других православных церквей, кроме, увы, на некоторое время со стороны Константинопольского патриарха Григория VII, чем он весьма надолго - на весь ХХ в. - дискредитировал свою кафедру в глазах многих русских православних» (там же).
Написано це на сайті, що належить до РПЦ МП, тому батюшки трохи, так би мовити, пом`якшують оцінку діяльності «справжніх» священиків на чолі з патріархом Григорієм (цікаво, що Вселенський патріарх тут названий лише Константинопольським. Знаєте чому? Бо московські попи з 1947 року лише так іменують первосвященика Православної Церкви, відкрито натякаючи на претензії Московського патріарха на титул «Вселенського»), але ми милувати не будемо. Вселенський патріарх Григорій VII не лише «признав» більшовицьких прихвоснів, він навіть погодився аби його було обрано почесним головою наступного «собору», на якому «обновленці» вивергнуть із сану патріарха Тихона.
Пояснюється все дуже просто: Вселенські патріархи, аж з 16 сторіччя звикли годуватися з Москви. У Папи Римського – он яка парафія! Он скільки потужних країн його спонсорує! А що у православного первосвященика? Отож в обмін на гроші Константинополь завжди підтримував саме Московську церкву, аж до нехтування інтересами інших православних єпархій. Відтак, сподіваючись на фінансову підтримку і цієї влади, Вселенський патріарх слухняно підтримав тих попів, на яких йому було вказано. Тепер стидається, начебто…
Через зрадницьку стосовно Церкви поведінку «обновленців» та Григорія VII, патріарх Тихон змушений був піти на компроміс з більшовиками, оголосивши, що
«…я отныне Советской власти не враг. Я окончательно и решительно отмежёвываюсь как от зарубежной, так и внутренней монархическо-белогвардейской контреволюции» («Известия». 1 июля 1923, № 145).
Очевидно, що найвідоміший з новітніх мучеників переймався долею пастви та самого Патріархату в цілому, адже не міг не бачити, що настають часи останні; що священиків, котрі залишилися вірними, репресують, церкви відбирають, головне – до керування душами людськими рвуться «пастирі» без честі й совісті. Слово людині із середовища самих пацюків – Антонію, котрого «нові єпископи» швиденько викинули із своєї просунутої компанії:
«Ко времени Собора 1923 года не осталось ни одного пьяницы, ни одного пошляка, который не пролез бы в церковное управление и не покрыл бы себя титулом или митрой. Живоцерковнические и содацевские архиереи не хотели посвящаться в епископы, их производили сразу во второй чин архиепископа. Вся Сибирь покрылась сетью архиепископов, наскочивших на архиерейские кафедры прямо из пьяных дьячков. Наплодилось невероятное количество архиепископов, митрополитов, которым не хватает белого крепу на клобуки. Открылась чудовищная, безудержная, хищная, ненасытная поповская свистопляска, какой-то наградный садизм…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Обновленчество).
Це той самий «собор», який, окрім того, що оголосив Патріарха Тихона позбавленим сана і монашества, ще й офіційно проспівав
«Российской Республике и Правительству ея многая Лета» (http://www.orthedu.ru/ch_hist/20-vek/doc-po-onnovlen1923.htm).
Дьячки, що вилізли у митрополити та арихиєпископи смачно цілували руки влади, яка дозволила злетіти так високо. У вітанні Уряду Російської республіки «собор» оголосив, що бажає, аби
«…дальнейшая церковная жизнь направляла энергию Православного культа в Российской Республике по принципу солидарности Церкви и Государства, в общеморальных достижениях увеличения жизненного блага граждан нашего отечества» (там же).
Це було сказано і написано за 5 місяців після того, як «високоморальна» влада виставили з країни сотні філософів, науковців, поетів, священників на т.з. «філософських пароплавах»! Це говорилося і писалося в той час, коли владою було складено списки осіб до депортації з країни, які
«… мали зробити це своїм коштом, давали підписку про згоду на покарання розстрілом у випадках самовільного повернення з заслання. Було встановлено повну заборону на вивіз матеріальних речей, приватних бібліотек та коштовностей, рахуючи навіть власні хрестики(http://uk.wikipedia.org/wiki/Філософський_корабель).
Захлинаючись слиною у передчутті чергової пайки у персональне корито, пацюки несамовито верещали страшне:
«Заслушав доклад протоиерея А. Введенского и прот. Красницкого, Всероссийский Поместный Собор Православной Русской церкви свидетельствует пред лицом Церкви и всего человечества, что сейчас весь мир распался на два класса: капиталистов-эксплуататоров и пролетариат, трудом и кровью которого капиталистический мир строит свое благополучие. Во всем мире лишь Советское государство России вышло на борьбу с этим социальным злом. Христиане не могут быть равнодушными зрителями в этой борьбе. Собор объявляет капитализм смертным грехом, а борьбу с ним священной для христианина. В Советской власти Собор видит мирового вождя за братство, равенство и мир народов. Собор клеймит международную и отечественную контр-революцию, осуждает её всем своим религиозно-нравственным авторитетом.
Собор зовёт каждого честного христианина - гражданина России единым фронтом, под предводительством Советского правительства, выйти на борьбу с мировым злом социальной неправды» (http://www.orthedu.ru/ch_hist/20-vek/doc-po-onnovlen1923.htm).
Отож, на своєму збіговиську попи-«обновленці» офіційно проголосили бажання будувати «нове майбутнє» разом з владою більшовиків. Разом з нелюдами, які на цей момент вже убили мільйони невинних людей і готувалися убити нові мільйони. З партією, очільник котрої відверто оголосив: «На Росію мені наплювати!»
Отакий хрестовий похід намалювався. Батюшки православні в компанії убивці Орджонікідзе, який застрелив у спину великого грузинського поета Іллю Чавчавадзе; з маніяком Дзержинським, який особисто віддавав накази на взяття у заручники і безсудні страти немовлят; з Леніним (той ще був живий, дзюрив на килими в Горках, паралізований, божевільний, вже майже не людина), котрий якось заявив, що всі, хто вірує в Бога є прихильниками сексу з трупами:
«…Всякий боженька есть труположество... всякая религиозная идея, всякая идея о всяком боженьке, всякое кокетничанье с боженькой есть невыразимейшая мерзость... самая опасная мерзость» (http://pvd.chat.ru/text/Chistjakov/lenin.htm).
Вам, Читачу, залишається самому дати оцінку типам у рясах. Ми не образимося, якщо наша ідентифікація їх із пацюками видасться Вам надто м’якою.

Але жахливий конформізм ієреїв Живої Церкви просто тьмяніє перед тим, що витворяли батюшки старої московської Церкви. Так, друзі: як це не здається неможливим, але і попи тієї Церкви, яку більшовики намагалися будь що знищити, побігли ластитися. Вигинали спини з відданим собачим блиском в очах: не треба мене у Соловки, тільки не мене! Все що завгодно зроблю – прокляну кого завгодно і благословлю кого вкажете – лише дайте ласки!
Сталося це одразу після того, як більшовики зрозуміли: «обновленці» не здатні повести за собою вірян. Не вірять їм люди. Знають чиє сало пацюки їдять. Та ще й шалені спроби комуністів та вірних їм попів дискредитувати Патріарха (офіційно – вже колишнього) Тихона ні до чого не призвели. Його «покаянний лист» було опубліковано в усіх газетах – від «Правди» до «Челябінського робітника» і «Псковського набату». Про нього розповсюджували жахливі чутки. Його ховали від народу в стінах Донського монастиря. Але нічого не допомагало. Протопресвітер Василь Виноградов писав:
«Покаянное заявление» патриарха, напечатанное в советских газетах, не произвело на верующий народ ни малейшего впечатления. Без малейшей пропаганды весь верующий народ, как один человек, каким-то чудом Божиим, так формулировал свое отношение к этому «покаянному заявлению»: «Это патриарх написал не для нас, а для большевиков». «Собор» же 1923 г. ни на один момент не имел для верующего народа ни малейшего авторитета: все хорошо понимали, что вся затея этого «собора» просто проделка Советской власти, никакой церковной значимости не имеющая.
В результате своего просчета Советская власть очутилась перед совершенно неожиданным для нее фактом: подавляющая масса верующего народа открыто приняла освобожденного патриарха как своего единственного законного главу и руководителя, и патриарх предстал пред глазами Советской власти не как возглавитель какой-то незначительной кучки верующих, а в полном ореоле фактического духовного вождя верующих народных масс» (http://www.portal-credo.ru/site/index.php?act=lib&id=52).
Стало зрозуміло, що сподівання більшовиків підмінити штучними Церквами «стару» РПЦ, яка мала дуже високий авторитет в російському суспільстві, особливо – в селі не вийде. Олександр Введенський со товариші очікувань не виправдали, а тут ще тиск міжнародної спільноти. Очільник всіх православних Григорій VII патріарха Тихона зрадив, проте вступився… єпископ Кентерберійський. Більше того, Уряд Великобританії виступив з офіційною нотою, пригрозивши відкликати своє дипломатичне представництво. Не змовчав Рим…
Більшовики змушені були дати задній хід і в обмін на гарантії лояльності звільнили Тихона, заразом дозволивши (спочатку на словах) богослужіння і керівництво тим, що залишилося ще від РПЦ. То був дуже сильний удар по зрадниках.
Так, репресії більшовиків проти священиків не припинилися і Тихон був змушений, з огляду на своє непевне становище, лавірувати, іти на певні компроміси, але була надія вивести Церкву з-під подальшого тиску, домігшись-таки виконання владою декларованого відокремлення Церкви від Держави, відтак – дозволу більш-менш спокійно займатися своєю справою.
Подальші дії більшовиків показали, що всі ці сподівання були марні – ця міжнародна банда злочинців менш за все терпіла конкуренцію у впливі на душі та свідомість людей. Тихон заважав. Заважав «обновленцям», заважав владі. Тому він мав піти.
Смерть пастиря, яка сталася 7 квітня 1925 року, досі оповита мрякою. Офіційно патріарх помер від серцевої недостатності. Вважається, що його дуже підкосило убивство старого слуги-келійника Якова Полозова під час розбійного нападу на будинок патріарха. Але досі ходять вперті чутки, що Тихона отруїли. Та і той напад виглядає дуже дивним, адже монастир навряд чи є тим місцем, яке можна безкарно грабувати, тим більше, що будинок патріарха знаходився під постійним наглядом спецслужб.
Не канонізуючи Тихона, який стояв на вірнопідданських позиціях до російських царів і цілком підтримував політику імперії, в т.ч. і стосовно України, все ж скажемо, що, на наш погляд, то був чи не останній з патріархів, якого можна поважати. Навіть власною смертю він востаннє послужився своїй парафії.
«К Донскому стечение народа было огромное. По приблизительному подсчёту, там перебывало в те скорбные дни не менее одного миллиона людей. Вокруг Донского все ведущие к нему улицы и вся Калужская площадь были запружены народом. Уличное движение по ним прекратилось, трамваи доходили лишь до Калужской площади. Порядок поддерживался рабочими-распорядителями, у которых на рукаве была чёрная повязка с белым крестом. <…> Очередь от Нескучного — версты 1,5 от монастыря — шла по четверо в ряд. Передвигались до собора более трёх часов. Беспрерывно пополняясь у Нескучного вновь прибывающими, этот медленно день и ночь движущийся людской поток не походил на обычные «хвосты». Это было торжественное шествие. <…>
Это было заупокойное служение всенародное. Духовный и молитвенный подъём был так велик, что даже не слышалось плача. Это было не только погребение Патриарха Тихона, но и всенародное его прославление» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Тихон_(Патриарх_Московский).
На похованні Леніна було менше людей, хоча там влада «організовувала» делегації з околишніх міст та сіл, а до Тихона люди приходили за покликом душі.
В результаті більшовики були змушені піти на перемовини щодо визнання РПЦ. Правда, спочатку, як завжди, вони трохи поінтригували, зробили паузу, аби визначитися з тим, на кого зробити ставку. Треба було дібрати на посади очільників нової Церкви таких людей, котрі без розмов підтримали б усі дії комуністів, хай би вони навіть заходилися вішати священиків на зубцях Кремлівської стіни. І така людина скоро знайшлася.
Звали цього типа Іван Миколайович Страгородський, який був більш відомий як митрополит Володимирський і Шуйський Сергій. Колишній чорносотенець, який активно підтримував царизм, після Лютневої революції він негайно кинувся обслуговувати політичні інтереси Тимчасового уряду. Прикметно, що одним з перших діянь нового керівництва Росії був розпуск старого складу Святійшого Синоду, одним з найвпливовіших членом котрого був Сергій. Мотив для звільнення єпископів був неабиякий – Синод завжди був реакційним органом, до якого добиралися найвідданіші царизму єпископи.
Але дуже скоро з`ясувалося, що один член в синоді все ж залишився. І це був саме Сергій. У відповідь на докори колишніх колег по Синоду і простих мирян, які нагадували, що владика Сергій божився, буцімто до нового складу Синоду не піде, митрополит робив кам`яне обличчя.
«Реакция архиепископа была очень спокойной. Он считал, что в начавшийся период потрясений для Русской Церкви следует служить ей всем своим опытом, знаниями и энергией. Уже 29 апреля 1917 года архиепископ Сергий подписал «Послание Святейшего Синода к Церкви о мероприятиях в связи с предстоящим созывом Всероссийского Поместного Собора», а в дальнейшем участвовал в его непосредственней подготовке» (http://www.pravmir.ru/mitropolit-sergij-starogorodskij-shtrixi-k-portretu/).
Щодо участі у підготовці Собору – нічого сказати не можемо. А от той факт, що в роботі цього органу митрополит Сергій чомусь активної участі не брав – точно. Як не відомі його оцінки діяльності більшовиків, які прийшли до влади якраз посеред роботи Собору. Принагідно треба зазначити, що іще перед початком роботи цього органу Сергій стає митрополитом Володимирським і Шуйським, що дуже дивно, оскільки ця кафедра була найбільшою і найстарішою в Росії. Чи не за те, що був одним з небагатьох митрополитів, хто від початку підтримував Тимчасовий Уряд, а також завдяки дружбі з князем Львовим, який був тоді фактичним головою Уряду.
Про діяльність Сергія в часи більшовицького терору знаємо небагато. Відомо лише, що зрештою Сергія було заарештовано наприкінці 1921 року, однак в тюрмі він пробув недовго – за три з невеликим місяці він виходить на волю. Поручився за нього один з «обновленців» - колишній єпископ Пензенський Путята.
Аби вкласти в портрет майбутнього 12-го Патріарха РПЦ МП Сергія треба трохи розповісти про людину, яка «ходокувала» за нього перед більшовиками.
Володимир (Путята) – колишній поручник Преображенського полку, під час служби в якому подружився з майбутнім імператором Миколою ІІ. Будучи прийнятим при дворі, він розбестив неповнолітню княжну Олену – дочку дядька імператора. Розгніваний батько, Великий князь Володимир Олександрович запропонував збоченцю або виїхати з Росії, або пустити собі кулю в лоба. Проте той зробив інакше: вирішивши, що Церква ніяк не обійдеться без його талантів, вступив до духовної академії і постригся у монахи. Використовуючи зв`язки у вищому світі, швидко зробив карєру.
Будучи настоятелем посольської церкви у Римі зганьбив Російську імперію і Церкву, будучи спійманим на прелюбодійстві, в тому числі – з неповнолітніми. Відізваний в Росію. Синод, в якості «виправлення» послав його настоятелем в посольську церкву в Парижі. Там історія повторилася. Те саме в Омську і Новочеркаську, звідки його вислали за особистим проханням Отамана Війська Донського. Зрештою був відсторонений і від Пензенської кафедри за розбещення 16-річної Олени – доньки графині Толстої.
  Не треба й казати, що Священний Синод протягом тривалого часу заплющував очі на походеньки бравого монаха в тому числі й тому, що там сидів дружбан Путяти – владика Сергій. Отож, у 1922 році Володимир (Путята) явився до ВЧК виручати старого знайомця. Заразом він запропонував митрополиту Володимирському приєднатися до «обновленців» і виступити проти патріарха Тихона.
Треба сказати, що в ті роки знайшлося дуже багато негідників, які сподівалися за допомогою більшовиків «звалити» законного Патріарха і всістися замість нього у патріарше крісло. Сергій, який очолював «центральну» парафію, побачив свій шанс. Вже 16 липня 1922 року він, разом зі своїм близьким другом архієпископом Євдокимом та архієпископом Костромським Серафимом виступили із знаменитим Меморандумом трьох в якому визнавали єдиною легітимною Живу Церкву і закликали
«…последовать нашему примеру всех истинных пастырей и верующих сынов церкви, как вверенных нам, так и других епархий» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Сергий_(Патриарх_Московский).
То була страшна зрада, яка коштувала патріархові Тихону кількох років життя. Сергій та Путята негайно кинулися в самісіньку гущавину боротьби за владу і ласку більшовиків. Навіть Дзержинський, який чимало у своєму житті побачив підлоти, зради і підступів; який і сам був експертом у цих справах, вражався, спостерігаючи за Путятою:
«… у него как у заклятого врага советской власти не оказалось достаточной смелости духа и воли для того, чтобы развернуть свою работу во всю ширь и глубь и нанести Церкви сокрушительный удар; вместо этого Путята склочничает и нашептывает в ВЧК на Тихона, в то же время сам практически ничего не делая для разрушения Церкви (http://www.st-nikolas.orthodoxy.ru/newmartyres/church_history_9_2.html).
Пізніше всі троє підпис антів дуже цікаво пояснювали свій крок, мовляв, то була єдина можливість стати на чолі обновленського руху і повернути його до лоні істинної Церкви. Ми переконані: це пояснення – правдиве. Але правдиве лише частково, а саме – щодо бажання очолити «обновленців», дістатися до влади. Решта – від лукавого. А коли з`ясувалося, що в гризні навколо влади шансів не так багато, Сергій разом з Путятою роблять «поворот оверштаг»:
«23 октября 1922 года митрополит Сергий (Страгородский) заявил о прекращении церковного общения с деятелями «новой демократической церкви» и покинул созданное ими Высшее Церковное Управление. Позже, в августе 1923 года он принес покаяние перед Патриархом Тихоном и активно включился в работу по возможности созыва Поместного Собора Русской Православной Церкви для решения вопросов церковной жизни при новой власти. Вместо оставшегося в обновленчестве архиепископа Евдокима митрополит Сергий получил назначение на Нижегородскую кафедру. Пастырскую любовь Патриарха Тихона он будет помнить всегда. При погребении Святейшего митрополит Сергий в своей короткой речи отметил особенную доброту Святителя и его снисхождение к ближним» (http://www.pravmir.ru/mitropolit-sergij-starogorodskij-shtrixi-k-portretu/).
Ясна річ, що іще може написати офіціоз РПЦ МП про свого першого після поновлення Патріархії, очільника? Лише про непересічну пастирську любов Тихона до Іуди. Проте ми станемо на думку незалежних дослідників – направлення Сергія до Нижнього Новгороду було засланням. І кафедру Тихон підібрав зраднику не просто так – напевне хотів побачити, які стосунки виникнуть між Сергієм та його недавнім співавтором «Меморандуму» Євдокимом. Цікаво, що сан митрополита Нижегородського Сергій отримав лише 24 березня 1924 року.
А перебіг він саме восени 22-го недаремно: в цей час «обновленство» почало розвалюватися: давній приятель Сергія – Володимир Красніцький (резидент ГПУ, чого навіть не приховував) організовує власну церковне об’єднання – «Союз общин Древлеапостольской Церкви»; єпископ Антонін - «Союз церковного возрождения», тощо.
Гадаємо, владика Сергій повернувся до Тихона і увімкнувся до підготовки проведення Помісного Собору недаремно – напевне, ГПУ конче необхідно було мати своїх людей серед оточення опального Патріарха.

Тепер давайте поглянемо на те, як колишній зрадник йшов до керівництва Церквою. Патріарх Тихон хоч і вибачив Сергія, але довіри до нього не мав. В усякому разі, у заповіті Патріарха цей тип не фігурує:
«В случае нашей кончины наши Патриаршие права и обязанности, до законного выбора нового Патриарха, представляем временно Высокопреосв. Митрополиту Кириллу. В случае невозможности по каким-либо обстоятельствам вступить ему в отправление означенных прав и обязанностей, таковые переходят к Высокопреосв. Митрополиту Агафангелу. Если же и сему Митрополиту не представится возможность осуществить это, то наши Патриаршие права и обязанности переходят к Высокопреосвященнейшему Петру Митрополиту Крутицкому» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Петр_(Полянский).
І це при тому, що через масові репресії дуже мало залишалося єпископів, які мали відповідний досвід керівництва Церквою.
Сергій у відчаї. Але що роблять більшовики? Вони відправляють митрополитів Кирила та Агафангела у заслання, таким чином унеможлививши їхній вступ на посаду містоблюстителя Патріарха. Таким чином містоблюстителем став митрополит Крутицький Петро (Полянський) – дуже близька до Тихона і щира у своїй вірі людина. У єпископи його було висвячено в самий розпал більшовицьких репресій – 1920 року. Приймаючи свою долю, Петро сказав близьким:
«Я не могу отказаться. Если я откажусь, то я буду предателем Церкви, но когда соглашусь, — я знаю, я подпишу сам себе смертный приговор» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Петр_(Полянский).
Позиція митрополита Петра також не влаштовувала владу. Тому прибирають і його. А щоб провести у містоблюстителі людину, яка виконуватиме всі їхні «побажання», разом з Петром заарештовують усіх найближчих до нього єпископів. Залишають на волі лише одного. Кого? Правильно, Сергія.
Місцеблюститель Патріаршого престолу, митрополит Крутицький Петро (Полянський) прийняв мученицьку смерть від більшовиків, але на зраду пастви не пішов.

Прикметно, що Петро (Полянський) саме від нього приймав постриг і висвячення в сан, а це має на увазі особливі стосунки, наче між хресним батьком та похресником у мирян. Отож, коли постало питання кого призначити тимчасовим виконуючим обов`язки містоблюситиеля, Петро – наївна душа – згадав за Сергя.
«14 декабря 1925 года владыка Сергий сообщил из Нижнего Новгорода викарию Московской епархии епископу Клинскому Гавриилу (Красновскому) о своём вступлении в исполнение обязанностей Патриаршего Местоблюстителя и просил известить об этом всех архиереев в Москве» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Сергий_(Патриарх_Московский)#cite_note-ReferenceA-7).
Так почалася служба владики Сергія більшовикам. Перше, що зробив «заступник містоблюстителя», як лицемірно повелів називати себе Сергій, була організація таємних виборів Патріарха. Здавалося б, справа богоугодна, проте насправді то була страшна провокація.
«…современные церковные историки (например, Дамаскин (Орловский) не сомневаются, что ГПУ было осведомлено о «выборах» с самого начала. «Мероприятие с тайными выборами патриарха, - пишет во втором томе своего исследования «иеромонах» Дамаскин (Орловский), — если и не было целиком задумано в секретном отделе ГПУ, то во всяком случае было им прослежено от начала». Это замечание, если оно, конечно, справедливо, бросает определенную тень и на самих инициаторов виборов» (http://co6op.narod.ru/kiril/htm/k11.html).
Ще яку тінь! Довірені особи Сергія об’їжджали єпископів та митрополитів з бюлетенями, в які було внесено кандидатури на патріарший престол. Кандидатів було троє. Першим стояв митрополит Кирило – найпопулярніший серед претендентів і що цікаво, третім… Сергій!
У листопаді 1926 року було вже зібрано 72 підписи єпископів за кандидатуру Кирила і лише один голос був за владику Сергія. Але його це не обходило. Метою провокації були не вибори, про які, між іншим, не повідомили ані містоблюстителю Петру, ані самому кандидату – Кирилу. Що міг значити вчинок Сергія, коли він:
«… не взял на себя ответственность известить о предстоящих мероприятиях митр. Петра, хотя, вероятно, был обязан это сделать» (http://co6op.narod.ru/kiril/htm/k11.html).
Ми вважаємо: саме тому і не сповістив, що справжньою метою цієї акції були не вибори Патріарха. Мета цієї акції в іншому: «підпільні вибори» не було санкціоновано владою, тому комуністи отримали чудовий привід для масових репресій проти вищого церковного священноначалія. Керівництво Церкви, в т.ч. місцеблюститель Петро це розуміли, тому, напевне, робити цього не дозволили б. Відтак, треба було виключити їх з процесу. Зовсім.
Далі сталося те, що й було заплановано ОГПУ.
«…в тот момент, когда казалось, что вопрос об избрании нового Всероссийского патриарха почти решен, был внезапно арестован еп. Павлин (Крошечкин) (одна з «довірених осіб Сергія, - П.П.), находившийся проездом в Москве. Вслед за этим последовали и другие аресты. Были арестованы и епископы, чьи подписи стояли одними из первых под актом избрания митр. Кирилла патриархом — архиеп. Корнилий (Соболев), еп. Григорий (Козлов) и др. Арестовали в Нижнем Новгороде и митр.Сергия, который в декабре 1926 был переведен в Москву. В ссылке, в Зырянском крае (по другим не вполне достоверным сведениям — при возвращении из ссылки, при подъезде к Казани) митр. Кирилл был арестован и препровожден в Вятскую тюрьму. Митр. Сергий был помещен во внутреннюю тюрьму ГПУ в Москве» (там же).
Провокація вдалася! Практично усю верхівку РПЦ було розгромлено і настали лихі часи. Владика Сергій, звісно, свою причетність до комбінацій ГПУ люто заперечував.
«По утверждению еп. Павлина и митр. Сергия никакие документы компрометирующего характера не попали в ГПУ. Однако многих церковных иерархов смутило то обстоятельство, что если арестованные по этому «делу» епископы были сосланы во все концы СССР по лагерям и ссылкам, то наиболее активные из устроителей выборов нового патриарха - еп. Павлин и митр. Сергий оказались в скором времени на свободе» ( там же).
Напевне, коментарі тут зайві, окрім одного. Читачі помітили, що серед заарештованих був і сам «заступник містоблюстителя», що начебто не вписується у теорію змови з комуністами. Проте це не так. Арешт Сергія напевне мав на меті приховати його причетність до провокації, адже занадто очевидним вона (причетність) була б, якби його залишили на волі. А так… Хто там знає, в яких мовах утримувався Сергій у внутрішній тюрмі ГПУ?
Цікаво, що у подальшому матеріали ГПУ щодо розслідування справи «таємних виборів» було ґрунтовно почищено, а майже всіх свідків – знищено.
Тим, хто зацікавився дивною епопеєю з «таємними виборами» рекомендуємо статтю тут:http://co6op.narod.ru/kiril/htm/k11.html. Тим часом ідемо далі.
Протримавши трохи в ув`язненні владику Сергія, влада його випустила, аби він одноосібно очолив керівництво Церквою. Дослідники справедливо ставлять питання: якщо відомо, що 72 єпископи висловилися за кандидатуру Кирила, чи не правильно було б вважати його інтронізацію такою, що відбулася і оголосити Патріархом? Напевне – так. Це питання ієрархи ставили і Сергію, проте він «відповідав ухильно». Ясна річ…
Ми не маємо жодних прямих доказів роботи Сергія на радянські спецслужби. Але непрямих – досхочу. Натяки є, їх лише треба побачити.
Сергія ще тримали в тюрмі, коли до митрополита Кирила у тюрму заявився сам начальник 6-го таємного відділу ОГПУ («по борьбе с православной церковью, конфессиями и сектами») Євген Олександрович Тучков. Знаючи про результати таємних виборів, він
«…предложил владыке, как одному из наиболее авторитетных среди духовенства и мирян иерарху, возглавить Российскую Церковь. Тучков выразил надежду, что судьба заключенного владыки скоро изменится, что он, Тучков, нисколько не сомневается, что разговаривает с будущим патріархом. Заговорил чекист и о «легализации» Церкви, поставив одно только условие:
- Если нам нужно будет удалить какого-нибудь архиерея, вы должны будете нам помочь.
- Если он будет виновен в каком-либо церковном преступлении - да, - спокойно отвечал вл.Кирилл. - В противном случае я скажу: брат, я ничего не имею против тебя, но власти требуют тебя удалить, и я вынужден это сделать.
- Нет, не так, - нетерпеливо и резко возразил Тучков. - Вы должны сделать вид, что делаете это сами и найти соответствующее обвинение.
- Евгений Александрович, вы не пушка, а я не бомба, которой вы хотите взорвать изнутри Русскую Церковь, - с достоинством отвечал митр. Кирилл.» (http://co6op.narod.ru/kiril/htm/k11.html).
Після цього вирок стосовно митрополита було виконано і його відправили у заслання. Він пройшов через арешти, тюрми і концтабори, але Церкву не зрадив. Зрадила його сама Церква – у 1930 році за особистим наказом Сергія його було піддано суду єпископів і фактично відсторонено від церковного життя. Закінчив своє життя мученик 19 листопада 1937 року під Чимкентом – його разом ще з одним митрополитом, який не визнав зради Сергія – Йосипом (Петрових) було розстріляно за вироком Трійки.
Владика Сергій волів, аби мученицьку смерть приймали інші. Йому хотілося на волю, хотілося смачно їсти й солодко спати, а головне – влади. Тому не дивно, щовін всі умови Тучкова прийняв. Дослідники дивуються:
«Что происходило в период между 23 марта и 2 апреля можно только догадываться. Но 2 апреля было принято «Постановление об изменении меры пресечения» по делу № 36960, где следователь утверждал, что «следственное производство по делу в отношении Страгородского в основных чертах можно считать оконченным».
«Принимая во внимание изложенное, — говорилось в постановлении, — и то, что нахождение СТРАГОРОДСКОГО на свободе никакого влияния на ход следствия оказать не может, а также учитывая преклонный возраст и болезненность состояния здоровья, считаю возможным изменить примененную к нему меру пресечения на все время ведения дальнейшего предварительного следствия по данному делу в отношении других проходящих по делу лиц. Посему полагаю: СТРАГОРОДСКОГО Ивана Николаевича (Сергия), арестованного 12 декабря 1926 года и содержащегося во Внутр.тюрьме ОГПУ освободить под подписку о невыезде из Москвы. Дело следствием продолжить» (там же).
Ми можемо сказати що відбувалося в означений період. Відбувалася та сама розмова, під час якої владика Кирило «послав» подалі Тучкова з його пропозицією. Тому більшовики швиденько домовилися із Сергієм.
Перше, що зробив владика Сергій після виходу на волю – видав знаменитий документ, на який досі плюють справжні віряни. «Декларація» митрополита Сергія, яку було опубліковано в центральній пресі 29 липня 1927 року шокує своєю цинічністю і відвертим плазуванням перед владою. Цей Іуда ледь не злизує з черевиків комуністів пил, що залишився з могил єпископів, яких в цей період якраз активно знищували на Соловках та в інших концтаборах.
Ті, хто цікавиться повним текстом цього «документу», можуть знайти його за посиланням після відповідної цитати, ми ж дамо деякі витяги, аби читачі зрозуміли до якого паскудства може дійти людина:
«…выступления зарубежных врагов не прекращаются: убийства, поджоги, налеты, взрывы и им подобные явления подпольной борьбы у нас всех на глазах. Все это нарушает мирное течение жизни, создавая атмосферу взаимного недоверия и всяческих подозрений. Тем нужнее для нашей Церкви и тем обязательнее для нас всех, кому дороги Ее интересы, кто желает вывести Ее на путь легального и мирного существования, тем обязательнее для нас теперь показать, что мы, церковные деятели, не с врагами нашего Советского государства и не с безумными орудиями их интриг, а с нашим народом и с нашим правительством <>
Вознесем же наши благодарственные молитвы ко Господу, тако благоволившему о святой нашей Церкви. Выразим всенародно нашу благодарность и Советскому правительству за такое внимание к духовным нуждам православного населения, а вместе с тем, заверим правительство, что мы не употребим во злое оказанного нам доверия <…>
… мы ясно сознаем всю величину задачи, предстоящей как нам, так и всем вообще представителям Церкви. Нам нужно не на словах, а на деле показать, что верными гражданами Советского Союза, лояльными к Советской власти, могут быть не только равнодушные к Православию люди, не только изменники ему, но и самые ревностные приверженцы его, для которых оно дорого, как истина и жизнь, со всеми его догматами и преданиями, со всем его каноническим и богослужебным укладом. Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской Родиной, радости и успехи которой - наши радости и успехи, а неудачи - наши неудачи. Всякий удар, направленный в Союз, будь то война, бойкот, какое-нибудь общественное бедствие или просто убийство из-за угла, подобное варшавскому, сознается нами, как удар, направленный в нас. Оставаясь православными, мы помним свой долг быть гражданами Союза «не только из страха наказания, но и по совести» (http://www.sedmitza.ru/lib/text/440043/).
Бризкаючи слиною, владика Сергій кидає блискавиці у «ворогів народу», «іноземних шпигунів» та інших «гадів», тим самим забезпечуючи безумовну підтримку Сталіну, котрий якраз затіяв чергову спробу «експорту революції» в Європу, що викликало міжнародну напругу – англійський уряд навіть відкликав своє представництво з Москви. В СРСР розкручувався новий виток масового психозу і Сергій з поплічниками активно включилися у пропагандистську кампанію Кремля. Сергій писав про своє бажання служити комуністам вірою й правдою якраз у той час, коли проходили установчі збори «Союза воиствующих безбожников», завданням якого було повне знищення Церкви.
Здавалося б – Церкву відділено від Держави, тож яке їй діло до політики? В самому СРСР розстрілюються тисячі інакомислячих просто тому, що вони чимось не сподобалися більшовикам; у Соловецькому концтаборі гинуть архієпископи православні, а владика Сергій виступає проти «варшавського убивства». А що ж це, власне, за страшний такий злочин проти Церкви? У Варшаві 7 червня 1927 року на пероні залізничного вокзалу у Варшаві російський емігрант Борис Коверда смертельно поранив радянського дипломата Петра Лазаровича Войкова (Піхус Вайнер). От саме за нього вступився православний митрополит. За єврея-атеїста, котрий брав участь у розстрілі царської родини (акція Коверди і була персональною помстою Войкову за цей злочин), котрий добивав княгинь-дівчаток пострілами в голову; організатора терористичних актів, убивцю і зрадника Батьківщини.
Під час перемовин у Варшаві Войков (увага!)
«…передавал полякам русские архивы и библиотеки, предметы искусства и материальные ценности» (http://www.medinskiy.ru/spravka-o-deyatelnosti-pl-vojkova).
Частину цих «подарунків» було награбовано більшовиками в церквах!
 Більше того, зверніть увагу, шановний Читачу, убивство Войкова пастир душ людських трактує як удар по Церкві! Чи може бути більший цинізм? Чомусь владика Сергій ані словом не згадав про те, що у відповідь на убивство Войкова більшовики розстріляли двадцять заручників, вибраних випадково лише за принципом колишньої приналежності до «експлуататорів»? І це пастир?
Нині попи розповідають, що у Сергія не було іншого виходу; що у нього були благі наміри; що він хотів легалізувати діяльність Церкви і ліквідувати її розкол. Це – чисте лукавство. Кому, як не батюшкам знати вислів про дорогу до пекла, вистелену гарними намірами. Але цей вчинок до того ж не ліквідував, а лише посилив церковний розкол. Катакомбна та Зарубіжна Церкви різко засудили Декларацію. Більше того: 27 вересня 1927 року вийшло послання єпископів, ув’язнених у Соловецькому концтаборі. Ці пастирі засудили і Декларацію, і всю діяльність Сергія, фактично відмежувавшись від нього. Більшість єпископів виступила проти Сергія, назвавши його політику «сергіанством» - на кшталт назв єресей. Сергія покляли митрополит Кирило, митрополит Йосип (про нього ми вже казали), єпископ Єрофей, інші священики. Багато кого ГПУ заарештувало і знищило за неприйняття Декларації. Ця кров – на руках Сергія та його прісних.

Набагато пізніше православний правозахисник та політв’язень Борис Таланов напише у статті «Сергиевщина или приспособленчество к атеизму (Иродова закваска)»:
«Многие и у нас, и на Западе считали и считают обращением Митрополита Сергия вынужденным выступлением Церковного Управления, в целях сохранения во время деспотии И. Сталина церковных приходов и священнослужителей. Но это не верно. Коммунистическая партия увидела в этом обращении слабость Церкви, готовность нового Церковного Управления исполнять беспрекословно любые приказания гражданской власти, готовность выдать на произвол властей, под видом контрреволюционеров. церковнослужителей, дерзнувших обличать произвол и насилия <…>
Объективно это обращение и последующая деятельность Митрополита Сергия была предательством Церкви. С конца 1929 г. и по июнь1941 г. происхоило массовое закрытие и варварское разрушение церквей, аресты и осуждения тройками и негласными судами почти поголовно всех церковнослужителей, мнгие из которых просто были физически уничтожены в концлагерях.
В 1930 г. Папа Пий XI выступил перед мировым общественным мнениеем с протестом против преследования христиан в Советском Союзе. Как реагировал на все это Митрополит Сергий? Он в Богоявленском Соборе города Москвы с крестом в руках выступил с заявлением, что в Советском Союзе никакого гонения на верующих нет и никогда не было. Отдельных священников и верующих, по его заверению, судят не за веру, а за контрреволюционные выступления против Советской власти. Такое заявление было не только чудовищной ложью, но и низким предательством Церкви и верующих. Этим заявлением Митрополит Сергий прикрыл чудовищные преступления И. Сталина и стал послушным орудием в его руках (http://krotov.info/spravki/history_bio/20_bio/talantov.html).
Як вам? Рекомендуємо звернути особливу увагу на те, що Сергій заперечував наявність репресій своїх вірян і священиків, котрих мав захищати і пасти. А оті виправдання тремтячим голоском про «жорстокі обставини, які змушували», про «необхідність»… Саме так виправдовують свою діяльність більшість повій на Київській окружній.
Що зробив Сергій і Російська Церква коли в 1932-1933 роках комуністи морили голодом Україну, Кубань, Алтай, Поволжя, Сибір? Вони не мовчали, ні! Вони заперечували сам факт існування Голодомору. Незважаючи на те, що паралельно більшовики проводили репресії і проти Церкви з масовим закриттям храмів. Зараз попи факт Голодомору визнають. Після 75 років після того, як його було здійснено. А чому тоді Сергій не звернувся до світової спільноти з листом? Чого злякався? Смерті? Але ж в цей самий час сотні священиків убивали ні за що, лише за те, що вони були священиками! Невже заради мільйонів, що гинули, доведені до трупоїдства і людоїдства, владика Сергій не наважився ризикнути? Невже відмовився виконати свій пастирський обов’язок? Так, відмовився. В США у цей час цькували журналіста Гарета Джонса, котрий сам, ризикуючи життям, побував таємно в українських селах і змалював жахи, що побачив у пресі; на московські гроші, користуючись авторитетом лауреата Пулитцерівської премії, його змішував з брудом Уолте Дранті – от би Сергію і підкинути гнівне  розпачливе звернення. Не підкинув…
В 1929-30 рр. більшовики познімали майже всі дзвони з церков «на потреби індустріалізації» - Сергій мовчав. У 1929 році більшовики розібрали унікальний Троїцький храм в м. Архангельську і на його фундаменті, з тієї ж цегли побудували театр аби агітувати народ «за комунізм» - Сергій мовчав. У 1931 року зради будівництва на цьому місці Палацу Рад комуністи підірвали один із символів Росії – храм Христа Спасителя - Сергій наклав на вуста печатку мовчання. У 1929 році «Союзом воинствующих безбожников» було прийнято план під назвою «Безбожная пятилетка», який передбачав до 1933 року повне закриття усіх храмів – Сергій продовжував лизати п’яти тим, хто цю спілку створював. І не злічити подібні випадки.
А в цей час більшовики не скупилися на вибухівку для храмів.

І от нарешті сталося чудо, на яке давно сподівався митрополит Сергій. Батько народів, друг фізкультурників і атеїстів І.В. Сталін в 1943 році викликав його на аудієнцію і запропонував… відновити Патріархію. В якості Патріарха вождь бажав бачити, звісно ж, Сергія, який багаторічною ударною працею на буд майданчику комунізму довів особисту відданість.
Повий текст стенограми тієї зустрічі читачі можуть знайти тут: http://history.freejournal.biz/article2213/index.html
Ми ж даємо окремі пункти з коментарями, які, не зважаючи на те, що хід зустрічі сам про себе говорить, все ж необхідні.
«Митрополит Сергий сообщил, что архиерейский Собор может быть собран через месяц, но Сталин попросил митрополитов «проявить большевистские темпы», пообещал помочь «соответствующим транспортом для быстрейшей доставки епископата в Москву (самолетами), чтобы собрать Собор через 3–4 дня». Предложение было принято и в положенное время исполнено. 8 сентября собор был открыт. 19 архиереев единогласно избрали митрополита Московского и Коломенского Сергия патриархом Московским и всея Руси, образовали Священный Синод Русской Православной Церкви и приняли постановление об отлучении от Церкви и лишении сана всех епископов и священнослужителей, изменивших Родине и перешедших в лагерь фашистов».
Активне використання Церкви у великійгеополітиці комуністи почали не в 1943 році. Ще з 1936-37 рр. Політбюро видало кілька секретних постанов, спрямованих на скорочення репресій проти священиків та зменшення тиску на Церкву. Сталін готував велику війну за світове панування. Планувалося захоплення величезних територій. Кожен історик скаже, що будь-який загарбник дуже печеться про ідеологічне забезпечення агресії: загарбник ніколи не каже, що він – загарбник. Він завжди когось від когось або чогось визволяє.
Якщо з Прибалтикою, Фінляндією, Бессарабією, Західно Україною та Західною Білоруссю, які планували «визволити» все зрозуміло – тут спрацює давній московський штамп про «собирание исконно русских земель», то для оволодіння перш за все Чорноморськими проливами, Туреччиною, Болгарією, Грецією, Іраном треба було шукати інше обґрунтування. І Сталін, колишній семінарист, його знайшов: треба лиш оголосити, що віднині не Константинопольський патріарх, а – Московський є нащадком давньої Візантійської імперії. Почалася «розкрутка» старої тези «Москва-Третій Рим».
Саме для цього знадобилося відновляти Патріархат, щоб потім зробити його Вселенським. А підганяв вождь попів тому, що на 28 листопада було заплановано Тегеранську конференцію, на якій Антигітлерівська коаліція мала в тому числі й ділити післявоєнний світ. Претензії на «візантійський спадок» тут були якраз дуже доречні.
«Сталин предложил выделять государственные деньги на содержание управления Патриархии: «сейчас или если нужно будет в дальнейшем, государство может отпустить соответствующие субсидии церковному центру».
Дивні справи Твої, Господи! Ще 10 років тому комуністи грабували церкви, а тепер пропонують батюшкам перейти на повне утримання! І це в часи, коли робітникам на заводах видавалося по 400 грамів хліба на день! Навіщо? Більшовики просто купували Сергія та його поплічників гуртом. І ті, зауважте, Читачу, радо пішли в утриманці.
«Сталин от имени Правительства предложил участникам встречи решить бытовые вопросы: от предоставления квартир до обеспечения продуктами питания и личным транспортом. Митрополит Сергий от снабжения продуктами отказался, но попросил выделить машины и помещение для Патриархии в Новодевичьем монастыре. Оказалось, что Сталин знает о помещениях в Новодевичьем, но считает, что они нуждаются в ремонте и потому не подходят для скорого использования. Он предложил сразу предоставить 3-этажный особняк в Чистом переулке, бывшую резиденцию немецкого посла. Как сказал Сталин: «это здание советское, не немецкое, так что вы можете совершенно спокойно в нем жить. При этом особняк мы вам предоставляем со всем имуществом, мебелью, которая имеется в этом особняке». Кроме того Сталин сказал митрополитам: «на рынке продукты покупать вам неудобно и дорого, и сейчас продуктов на рынок колхозник выбрасывает мало. Поэтому государство может обеспечить продуктами вас по государственным ценам. Кроме того, мы завтра-послезавтра предоставим в ваше распоряжение 2–3 легковые автомашины с горючим». Далее Сталин несколько раз спросил, есть ли у митрополитов еще какие-либо вопросы. «Все трое заявили, что особых просьб больше они не имеют, но иногда на местах бывает переобложение духовенства подоходным аналогом». Сталин пообещал разобраться в каждом отдельном случае и исправлять в случае необходимости».
Отакий батько-годувальник намалювався. По самісіньку маківку залитий православною кров’ю. А отці Церви у відповідь: дякуємо, пане! Дозвольте бити чолом!..
Звернемо увагу: попи московські отримали у володіння не якусь будівлю, а ту, в якій жили й працювали нацисти. Яскраво, чи не так?
А тепер максимальна увага! Відчуйте тонку гру Сталіна, який головні свої бажання висловив не сам, а вклав їх у вуста контрагентів. Ті просять, а він – височайше жалує (роблячи таким чином ще більш зобов’язаними):
«Митрополиты Алексий и Николай также высказались за образование Синода и обосновали это предложение об образовании как наиболее желаемую и приемлемую форму, сказав также, что избрание патриарха на архиерейском Соборе они считают вполне каноничным, т. к. фактически церковь возглавляет бессменно в течение 18 лет патриарший местоблюститель митрополит Сергий.
Одобрив предложения митрополита Сергия, т. Сталин спросил:
а) как будет называться патриарх;
б) когда может быть собран архиерейский Собор;
в) нужна ли какая помощь со стороны Правительства для успешного проведения Собора (имеется ли помещение, нужен ли транспорт, нужны ли деньги и т. д.).
Сергий ответил, что эти вопросы предварительно ими между собой обсуждались и они считали бы желательным и правильным, если бы Правительство разрешило принять для патриарха титул патриарха Московского и всея Руси, хотя патриарх Тихон, избранный в 1917 г. при Временном правительстве, назывался «патриархом Московским и всея России».
Тов. Сталин согласился, сказав, что это правильно».
Ось де гра генія! Не Сталін запропонував з патріарха Росії зробити патріарха Русі, - він лише спитав. В разі чого вся провина і увесь скандал з Фанаром – на совісті батюшок. Максимальна перемога комуністів! Та й чи можливий був інший результат тих перемовин? Питання риторичне.
http://www.pravenc.ru/text/76500.html
Архієрейський собор було зібрано 8 вересня 1943 року, через ТРИ ДНІ після зустрічі владики Сергія із Сталіним. Воістину - "більшовицькі темпи". Ось вони - чорні пацюки - воссідають в очікування пайки від комуністів. В центраі - головний пацюк - вже тепер Патріарх РПЦ МП Сергій.

Так Московська православна Церква кінцево «лягла» під владу більшовиків. Відтепер батюшки перетворилися на хлопчаків за викликом, котрі мали обслуговувати всі забаганки кривавої диктатури: благословляти що і кого накажуть; оповідати в НКВС про настрої пастви, порушуючи таємницю сповіді; пропагувати «радянський спосіб життя»; брати участь у вихованні «ненависті до імперіалізму» і багато чого іншого.
А щоб батюшки чітко виконували накази, було створено спеціальний орган – Раду у справах Російської Православної Церкви при Раді Народних комісарів СРСР. Наглядачем над Сергієм і його воїнством Сталін поставив полковника МГБ Карпова Георгія Григоровича, колишнього слідчого НКВС, одного з найбільш кривавих садистів у цій системі. І жили вони душа в душу багато років…
Та не дав Бог Сергію насолодитися патріаршеством. Прибрав 15 травня 1944 року і, сподіваємося, визначив йому гідну подяку за все, що той зробив на цьому світі. На місце бійця, що впав, Сталін призначив ще одного «патріота», друга і поплічника Сергія – митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія.
Ця… людина навіки прославила себе запредільним блюзнірством та плазуванням перед владою. Достатньо сказати, що Алексія Першого було нагороджено чотирмаорденами Трудового Червоного Прапора! Першу нагороду отримано 23 серпня 1946 року за тяжкі труди з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Три інші…
8 листопада 1952 року;
8 листопада 1962 року;
6 листопада 1967 року.

Ви лише уявіть, Читачу: Патріарх Церкви отримує з рук комуністів, які відверто проголошують курс на ліквідацію Церкви і повальний атеїзм у країні ордени до ювілеїв приходу цих самих комуністів до влади! Тут мимоволі згадаєш анекдот про батюшку з партквитком.
http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=print_page&pid=1325
Святкування річниці "Великого Жовтня" в Московській патріархії.

Нам кажуть, що батюшки змушені були плазувати перед Сталіним, бо мали зберегти свої життя для пастви; кажуть, що було б зовсім погано, якби Сталін перестріляв усіх владик і залишив люд православний без духовних отців. Тому й співали осанну кривавому маніяку в кафедральних соборах та сільських церквушках. Повіримо. Але що змушувало Алексія лизати вже вистиглий трупдиктатора? Ось уривок з промови патріарха з нагоди смерті Сталіна, милуйтеся:
«Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, нравственная, общественная сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор нашего великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные — его военному гению; люди самого различного труда получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума» (http://za.zubr.in.ua/2012/03/09/15294/).
Більше того, Олексій І ще й особисто відслужив панахиду за монстром, на совісті якого мільйони життів. Отака вона, патріарша доля…
Молодше покоління не знає, але старі не дадуть збрехати – за радянських часів батюшки розповідали, що телевізор – справа гріховна, і дивитися його «істинно православному» ніяк не можливо. Багато хто з бабусь і не дивився. І в жодній газеті, в жодному храмі не оголошували, що іще в 1949 році Патріарх РПЦ Алексій І отримав з рук свого друга, кривавого ката Карпова на день народження подарунок – телевізор вартістю 4 тисячі рублів. А ну, спитайте в людей, які жили у ті часи: багато хто з них мав телевізора? От де треба шукати джерела дволикості нинішніх московських ієрархів!
«Патриарх Сергий, а позднее Патриарх Алексий, подобрали и поставили новых епископов, которые, в отличие от прежних епископов, погибших в концлагерях, как правило (были, конечно, исключения) были послушны Патриархам и хорошо усвоили Иродову закваску, т.е. приспособленчество к сильным мира сего. Вот как, например, выразил приспособленчество в своей проповеди 28 мая 1967 года Епископ Кировский Владимир: «Мы должны приспособляться к новым обстоятельствам и условиям жизни подобно ручейку, который, встречая на своем пути камень, обходит его. Мы живем вместе с атеистами и должны считаться с ними и не должны делать ничего, что им не нравится» (http://krotov.info/spravki/history_bio/20_bio/talantov.html).
Абсолютно згодні. Справжніх пастирів і справжніх людей згноїли в концтаборах. Залишился, за рідкісними випадками самі пацюки в чорних рясах з чорними жадібними паскудними серцями.
http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=print_page&pid=1325
Митрополит Талинський Алексій (Редігер) - агент КДБ "Дроздов", - майбутній Паріарх РПЦ МП разом з членами Президії Верховної Ради Естонської РСР після вручення йому ордену "Дружба народів".

Чи є сенс далі розповідати? Про те, як радянські єпископи сумлінно виконували завдання Політбюро у Комітеті захисту Миру, котрий, як відомо, було створено із суто пропагандистською метою; про численні дачі, нагороди, авто та грошові премії в обмін на шпигунську роботу серед закордонних Церков? Яскравою ілюстрацією діяльності того ж Алексія І є характеристика, яку йому дають самі ж батюшки на Вікі:
«Період патріаршества Алексія I характеризується, з одного боку, подальшим обмеженням релігійних прав та свобод віруючих комуністичним режимом, а з другого — прагненням зміцнити позиції церкви у тоталітарному суспільстві» (http://uk.wikipedia.org/wiki/Алексій_I).
І не смійтеся, шановні. Жодного протиріччя тут немає. Тут написано святу правду: права і свободи віруючих обмежувалися, але позиції Церкви (як інституту державної влади і інструменту гноблення громадян) зміцнювалися.

Вони продовжують зміцнюватися і зараз. Бо будівництво «Русского мира», яке замість побудови комунізму оголосив черговий чекіст на троні, ніяк не може обійтися без батюшок. Тому й резиденцію Московського Патріархату перенесено до Кремля – аби ближче було бігти до приймальні царя за його першим викликом. Тому дозволяє влада Церкві займатися безмитно імпортом алкоголю та тютюну ну і, традиційно для Росії, трохи приторговувати нафтою. Тому виділяє урядові броньовані потяги і  комфортабельні літаки з стюардесами в коротеньких спідничках - аби патріаршому поглядові було на чому зупинится. Кремлю потрібна міцна Церква.
http://obozrevatel.com/curious/live.-kortezh-patriarha-kirilla-na-progulke-v-odesse.-video.htm

Колись патріарх Української Православної Церкви Філарет був підданий анафемі. Але замислимося: чи можна сприймати анафему від такої Церкви, на яку перетворилася РПЦ? Чи має вона моральне право судити інших? Чи слухає її Бог?

Вас ще дивує, чому серед нинішніх попів стільки педофілів, сріблолюбців, черевоугодників, содомітів, циніків? Все дуже просто: від простих вірян можна приховати в яких саунах і з ким «відпочивають» єпископи, архієреї, архімандрити та інший керівний церковний люд; що вкушають у піст і на яких ліжках сплять, але як приховати від своїх? Тому наближають до себе таких самих. Котрі з часом стають єпископами, архієреями, архімандритами…
Але це ще не все. Просуваючи таких пастирів, вищі церковні ієрархи та спецслужби отримують міцні гачки, на котрі підвішують кожного з них. Аби слухняними були.
Чи слухає їх Бог?
2 липня 2013 року вперше за всю історію російської космонавтики, священиком РПЦ МП було освячено ракетоносій «Протон-М» перед стартом. На 17 секунді польоту ракета вибухнула. У тому ж липні на вимогу Патріарха Кирила в Росії було заборонено «День Нептуна» в дитячих таборах, а також використання образів Нептуна та русалок під час посвячення у матроси. Аргумент: це – поклоніння бісам. У серпні Далекий Схід Росії потрапив під найстрашнішу за всю історію повінь. Ні, ми не кажемо, що то Нептун помстився; ми гадаємо, що то сам Господь Бог покарав за те, що з нього зробили посміховисько тією комічною «боротьбою з бісами». А що попереду?
Колись Лаврентій Чернігівський пророкував:
«Незадолго до воцарения антихриста и закрытые храмы будут ремонтировать, оборудовать не только снаружи, но и внутри. Будут золотить купола как храмов, так и колоколен, а когда закончат главный, то наступит время воцарения антихриста. Молитесь, чтобы Господь продлил нам это время для укрепления: страшное ожидает нас время. Ремонты храмов будут продолжаться до самого коронования антихриста, и у нас благолепие будет небывалое <>
Видите, как все это коварно готовится? Все храмы будут в величайшем благолепии, как никогда, а ходить в те храмы нельзя будет, так как там не будет приноситься Бескровная Жертва Иисуса Христа. Поймите: церкви-то будут, но православному христианину нельзя будет их посещать, так как там будет все «сатанинское зборище» (Апок. 2;9)! Еще раз повторяю, что ходить в те храмы нельзя будет: благодати в них не будет!»
Сказав це старець ще в ті часи, коли були ще живі Сталін, Сергій та Олексій. Сказав тоді, коли храми і священики знищувались.
Бачив преподобний до чого все йде.
І… прийшло?
Невже – прийшло, га?

З великим безбожницьким вітанням,
ПАВЛО  ПРАВИЙ


1 комментарий:

  1. Спасибо, Павел ! Как всегда, глубокий и объективный анализ. Если вы не возражаете, я разместил ссылку на него в двух канадских группах на Facebook, буду популизировать вас насколько это возможно :)

    ОтветитьУдалить