Общее·количество·просмотров·страницы

понедельник, 24 ноября 2014 г.

Криваві куміри Москви

У соціальних мережах можна натрапити на безліч суперечок стосовно того, чи можна вважати Степана Бандеру або Романа Шухевича національними героями України. Думки є різні, часто пролилежні, і це нормально. Лише єдине зауваження: чомусь прийнято вважати, що національний герой має бути лицарем без страху і докору, величною особистістю без вад і помилок. Це не так.


Національний герой це той, хто своїм життям, своїми вчинками прагнув прислужитися інтересам та очікуванням свого народу; хто у складні скрутні часи поставив заради Батьківщині на кон все, що мав, аж до самого життя. Зогляду на це Бандера, безумовно, заслуговує бути одним з національних героїв України, хоча далеко не всі його вчинки можна вважати взірцем гуманності.
Втім, у цій статті йтиме не про це. В тих же дискусіях неодноразово поставало питання про те, чи мають справжніх національних героїв росіяни. Адже ті особистості, які підносилися на постаменти протягом останніх сторічь для відстороненого і об`єктивного знавця історії такими бути навряд чи можуть.
Відповідь напевне має бути така. Національні герої, справжні національні герої, а не ті, що їх призначила або просто вигадала історична пропаганда, Росія має. Але поки історія цієї країни залишатиметься у векторі імперськості, поки Росія не поверне собі свою справжню, драматичну, дуже часто трагічну, але місцями і дуже красиву історію, цих героїв очікує напівзабуття.
Замість цього росіянам вкладають у голови і серця зовсім інші персоналії в якості «героїв». Виключенням з цього ряду є хіба що Мінін та Пожарський. А більшість...

Ось вам Іван IV Васильович, Великий князь Московський і цар Всея Русі. Більше відомий як Іван Грозний. Психічно хвора людина із захмарними амбіціями. У Європі отримав прізвисько «Жахливий» через те, що репресіями і безкінечними невмотивованими війнами викосив більшу частину населення власної країни. Цілі волості стояли пусті, а по велелюдних колись селах вили голодні вовки.
У 1570 році лише за підозрою у тому, що Новгород має намір перейти на бік Литви, вирізав там половину населення – до 15 тис осіб, в тому числі священиків, жінок та дітей; за наказом христолюбивого царя-батюшки його персональний кат Малюта Скуратов власноруч задушив митрополита Московського і всея Русі Пилипа ІІ, котрий відмовився благословляти цей злочин проти людяності.
Та що там Новгород! Там хоча би підозра була, а чим завинили Клин, Твер, інші більш дрібні містечка? Жодного цілого села не залишилося на кривавому шляху ката:
«На пути следования царской армии уничтожалось всё живое. «Коею улицей ехал Грозный царь Иван Васильевич тут кура не поёт» - пелось в народной песне об этом походе.
 Первым на пути армии Грозного оказался город Клин. На него и обрушился первый удар. Не щадили никого, ни стариков, ни младенцев, ни женщин. Женщин насиловали там, где их заставали: в доме, на пороге дома, на улице. Грабили всё подряд, тащили всё, что только попадалось под руку. Поджигали дома, торговые лавки. Жертвами беспощадного насилия и разбоя стали даже 470 торговых людей, незадолго до трагедии приехавших в Клин из Переяславля по приказу самого царя» (http://www.proza.ru/2011/12/08/1609).
Те, що накоїли війська Івана IV у Казані й Астрахані, Пскові та Ревелі читати без валідолу неможливо. Масову різанину єврейського населення Полоцька можно порівняти лише з подібники акціями есесівців біснуватого канцлера Німеччини.
 І це не рахуючи убивства (у нападі хворобливої люті) власного сина і спадкоємця престолу.
Винаходом Івана IV стала вікопомна Опричнина. Цю дивну кампанію з точки зору здорового ґлузду історики не можуть пояснити досі. Цар-надьожа просто взяв і поділив країну на два сорти, як м`ясник розрізає свинячу тушу по хребту циркулярною пилкою. Дійшло до того, що і Москву у припадку безумства цар поділив на частини, причому в ту де Опричнина звичайним громадянам було заборонено навіть носа потикати:
«Была отписана в опричнину и часть самой Москвы. Никитская улица (нынешняя улица Герцена) служила границей: левая ее сторона (если идти от Кремля) была опричной, правая - земской. С другой стороны опричная слобода доходила до берега Москвы-реки, вне ее были оставлены только слободы нескольких монастырей. От Кремля опричную часть города отделяла река Неглинная (ныне течет в трубе под Александровским садом). Таким образом, в опричную часть Москвы входили районы нынешних Арбата, улицы Фрунзе (Знаменки), проспекта Калинина (Воздвиженки), Кропоткинской улицы (Чертольская, впоследствии Пречистенка). Здесь были поселены опричники, земских же полностью выселили (http://vivovoco.rsl.ru/VV/BOOKS/GROZNY/GROZNY_2.HTM).
Ба більше того: кожен опричник давав цареві особисту клятву, в який, окрім всього, ще й обіцяв припинянити будь-яке спілкування із «земськими». Нормально? Де, в якій країні, в якому сторіччі було так влаштовано, щоб одній частині громадян під страхом смерті заборонялося вітатися з іншою?
Кажуть: то так Іван Жахливий утверджував у Московії централізовану владу, знищував останні привілеї старої родової знаті; в такий спосіб започатковував касту «служивих людей» з числа неблагородних або незнатного дворянства. Неправда це. Централізовану державу та абсолютну монархію у Московщині було встановлено давно й міцно, ще за часів діда Івана IVІ жодних спроб заколотів знаті проти нього історикам знайти досі, незважаючи на всі намагання, не вдалося. Тому навіть втечу на Захід князя Курбського, котрий накивав п`ятами від перспективи бути живим засмаженим на вертелі або посадженим на кілок – видають за системну опозицію.
Відтак жодних виправдань. Єдина причина Опричнини – то бажання царя-батюшки, котрий безкінечними нападами, провокаціями та зазіханнями стосовно сусідів примудрився загнати країну у глуху дипломатичну ізоляцію, що переросла у створення широкомасштабної коаліції проти Московії і як наслідок – до жорстоких поразок – перекласти відповідальність за це все на інших. Ніконовський літопис:
«І цар і великий князь гнів свій поклав на своїх богомольців, на архієпископів й єпископів і на архімандритів і на ігуменів, і на бояр своїх і на дворецького й конюшого й на окольничих і на скарбників і на дяків і на дітей боярських і на всіх приказних людей опалу свою поклав…»
Богомольці та дворецький виннні. Начальник царських стаєнь – перший винуватець того, що у країні кількість ріллі завдяки мудрому правлінню царя скоротилася на 2/3.
Знаєте як почалася Лівонська війна? Кажуть, за вихід до моря – не вірте, вихід давно вже був, гляньте на карту. Просто Іванові-дураку купці якось розповіли, що у Лівонії «земля тече молоком і медом» і той, не довго думаючи, наказав сідлати коней.
Щоб товариство мало хоча б мінімальне уявлення про те, на що перетворилася Московія за період правління безумця на троні, наведемо кілька цифр.
«Цифры «пустошения» старых земель,в результате «реформ» Ивана Грозного , которые отечечественные исследователи получили в ходе анализа демографических процессов в XVI веке настолько поразительны, что просто ошарашивают. Так, население Новгородских пятин с 280 тыс. чел. в 1500 году сократилось до 58 тыс. в 1582-85. Население Псковской земли за тот же период упало со 110 тыс. до 18 тыс., что слишком много даже для земли, где разворачивались события Ливонской войны» (http://samlib.ru/w/wasilxew_wladimir/zlo.shtml).
Картина просто апокаліптична. До того ж не забудемо, що результатом бурхливої зовнішньополітичної діяльності царя стала катастрофічна поразка у Лівонській війні. Було втрачено кілька міст, а головне, частину території в районі річок Нева та Нарва, яка давала Москві вихід до Балтики. Тут актуальною буде приказка «Пішов по шерсть, а повернувся…»
Навіть Російська православна Церква, котра є дуже «гнучкою» у цих питаннях і канонізувала практично всіх московських князів та царів, відмовилася це робити у випадку з Іваном IV Жахливим:
«Это безумие. Кто из нормальных верующих захочет оставаться в Церкви, которая одинаково почитает убийц и мучеников, развратников и святых?» (http://www.raskol.net/content/аргументы-церкви-против-канонизации-ивана-грозного-и-григория-распутина).
Знаєте чиї це слова? Патріарха Московського і всея Русі Алексія ІІ у відповідь на пропозиію причислити царя-батюшку до лику святих благовірних.
Але почитайте російські книжки – за рідкісними виключеннями вони  відгукуються про Івана Жахливого як про національного героя, який «зміцнив» та «реформував» країну. Цього реформатора на іконах із закривавленою сокирою писати…


Про Дмитра Івановича Донського (1350-1389), Великого князя Московського та Володимирського говорять і пишуть багато. Це – справжній герой землі російської. Захисник. Борець з татаро-монгольським ігом. Саме Дмитро Донський завдав нищівної поразки золотоординським ханам у грандіозній битві на Куликовому полі, яка стала прологом до звільнення Москви з-під татарського ярма. Чи можна з цим сперечатися?
Можна. І треба.
Перше питання, яке ставить перед вчителем будь-який допитливий школяр: чому після того, як Дмитро Донський вщент розгромив Золоту Орду у Куликовській битві, «іго» тривало ще ціле сторіччя? Яка користь від пермоги, якщо, за словами шкільного ж підручника, вже два роки по тому хан Тохтамиш у відплату за поразку майже вщент спалив Москву?
Прийнятної з точки зору формальної логіки та історичного досвіду відповіді цей школяр не отримає. У кращому випадку йому розкажуть, що і Сталінградська битва не дала негайної перемоги над Гітлером; що «враг был еще силен». А на просте питання: за яким бісом треба було затівати оту кровопролитну битву, якщо «враг силен» отримаємо ще менш розбірливе бурмотіння. І це не даремно.
Справа в тому, що і хоробра бротьба князя Дмитра Івановича з татарами, і мета, завдання та наслідки Куликовської битви – це є абсолютний міф, який нав`язують росіянам їхні царі, генеральні секретарі та президенти ось вже скоро 650 років. Нав`язують з єдиною метою: приховати той факт, що Дмитро Донський не боровся з Золотою Ордою. Він її захищав.
І ще раз, для тих, хто недобачив чи не дорозумів: Великий князь Московський та Володимирський як вірний васал татарських ханів, захищав територіальну цілісність та державний лад Золотої Орди!
Хай допитливий «ботанік»-школяр спитає вчителя чому Дмитро Донський бився на Куликовому полі саме з Мамаєм? Хто такий Мамай? Звідки він? Чиїєї крові буде?
Мамай був основним політичним гравцем в Золотій Орді періоду т.з. «Великого замєтня», тобто, смуги внутрішньополітичної нестабільності за частих змін правителів. Але, не зважаючи на спроби (через утвердження на троні власних правителів-маріонеток) здобути номінальну владу, кінець-кянцем, програв, оскільки не був з роду Чингизидів і відповідно, не мав необхідного авторитету.
І головне, те, про що підручники мовчать. На момент Куликовської битви
«Под непосредственным контролем Мамая находились причерноморские степи, ограниченные Волгой на востоке и кавказским хребтом на юге, а также Крым и подвластные татарам русские княжества» (А.В.Васильев, М.Н.Автушенко Загадка княжества Феодоро).
На перший погляд все логічно: якщо Мамай мав владу над Москвою, то саме з ним Москві і битися за незалежність. Втім, не все так просто. Справа в тому, що Мамай був… гарним другом князя Дмитра Івановича.
Дружба ця базувалася, окрім іншого, ще й на прямій політичній та економічній вигоді. Справа в тому, що Мамай не був диким неграмотним кочовиком, яким його нам малюють. Його можна назвати «євроінтегратором». Так, саме – євроінтегратором. Мамай підтримував послідовну орієнтацію на генуєзький торгівельний союз і вів пермовини до вступу в нього територій, які він контролював. Торгівельний шлях з Москви Волгою до Кафи, яка була столицею Мамая (привіт міфу про юрти!) був дуже важливий для всіх сторін. Цим шляхом московські, володимирські, тверські, рязанські та інші купці відправляли до Європи сільськогосподарчу продукцію, поташ, воск та інше, а звідти отримували європейські товари.
З політичної точки зору, Москві було вигідно підтримувати стосунки саме з Мамаєм, як з більш слабким уламком Золотої Орди – стара сенстенція: проти сильного вигідніше дружити зі слабшим, тоді він від тебе залежить, а не ти – від сильного.
Що робить замість цього Дмитро Іванович? Він вступає з Мамаєм у війну. Та навіщо? Який ґедзь його вкусив? Навіть бояри, які немало наживалися на торгівлі з Мамаєм, збурилися.
Тут постаралися емісари з Константинополя, які через своїзх ставлеників-ісіхастів, на чолі яких стояв знаменитий Сергій Радонезький, будь що намагалися розбити союз Москви з Мамаєм, аби послабити вплив на Чорному морі генуєзців.
Як би там не було, але Дмитро стикається з Мамаєм: 1376 року московське військо на чолі з воєводою Боброком Волинским вдирається у Синю Орду хана Арапші, васала Мамая.
Перша битва була навіть не Куликовська. Вперше московити зіткнулися з військами Мамая у битві на річці Пьяна, де їх було вщент розбито. Та потім вони взяли реванш на Вожі 11 серпня 1378 року.  Тут було розбито васала Мамая – темника Бегіча.
Наслідки цього? Навіть російські історики визнають, що
«…в 1378−1380 годах Мамай потерял свои позиции и на нижней Волге в пользу Тохтамыша» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Куликовская_битва).
Хто такий Тохтамиш? Це нащадок чингізідів, котрий якраз боровся за припинення усобиць в Орді і відновлення сильної центральної влади. Його основним супротивником був саме Мамай. Отож, послаблюючи Мамая, Москва грала на руку Тохтамишу.
Проте події 1378 року, якими б вони не були помилковними з боку московського князя, все ще залишали йому простір для маневру. Гаразд, повоювали з Мамаєм, послабили його вплив у землях, що оточували володіння Дмитра – досить, час миритися, аби нацькувати на Тохтамиша, який стрімко набирав ваги.
Та миритися Дмитро, майбутній Донський не схотів. Він (якщо вірити мантрам про боротьбу з «ігом») коїть одну дурницю за іншою. У 1380 році Мамай був вже настільки слабкий, що для подальшої війни, яку вів навіть не на два – на три фронти (проти Тохтамиша, проти Великого князя Литовського Ольгерда і проти Дмитра) був змушений наймати війська у Європі та на Кавказі. Цього чомусь не школярам не розповідають, але основою війська Мамая на Куликовому полі була генуєзька наймана піхота!
А на боці Москви воювала кіннота, яку прислав у поміч Тохтамиш.
Про хід та безпосередній результат Куликовської битви говорити не будемо – це все відомо. Скажемо про результат стратегічний:
«Объективно Куликовская битва, как справедливо отметил А. А. Горский, послужила консолидации Золотой Орды под властью единого правителя хана Тохтамыша» (http://istrodina.com/rodina_articul.php3?id=1703&n=89.
Простіше кажучи, розгром Мамая обєднаним московсько- ординським військом ще на ціле сторіччя пролонгував агонію Орди. Саме в 1380 році Тохтамишу нарешті вдалося припинити «Велике замєтня» і об`єднати під своєю владою всю неозору імперію.
До речі, в Куликовські бітві крім дурості князя Дмитра виявилася ще одна його якість – безприкладне у ті часи боягузство. Перед битвою
«Князь вновь объезжал полки, часто меняя лошадей» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Куликовская_битва#cite_note-naumov-33).
Для чого це? А щоб важче було ворожим спостерічам його ідентифікувати.
А потім взагалі стався ганебний в історії Росії вчинок:
«Дмитрий Донской сначала был в сторожевом полку, а затем встал в ряды большого полка, поменявшись одеждой и конём с московским боярином Михаилом Андреевичем Бренком» (там само).
Головний удар супротивника завждиспрямовується на гловнокомандувача. Знищення централізованого керівництва боєм – це майже стовідсоткова перемога. Тому найнебезпечнішим місцем в усіх битвах протягом тисячоліть є саме те, яке знаходится поряд з вождем.
І ось переляканий князь-боягуз міняється конем і обладунками з боярином і розчиняється у натовпі. Щоб раптом не вбили. Замість нього гине Бренок. Це, шановні, що б там не казали, які б виправдання для Дмитра Донського не знаходили – не лише боягузство, але й підлість.
Боягузство Дмитро Іванович Донський виявив пізніше ще раз. У 1382 році в Москві сплахнуло повстання. Проти князя. В центрі бунту були купці, які в результаті поразки Мамая і перекриття Тохтамишем (та візантийцями на Чорному морі) торгівельного шляху до Європи, втратили прибутки. А на чолі перевороту стояв литовський князь Остей.
Проте московські історики ставлять все з ніг на голову. За їхніми вигадками, Тохтамиш напав на Москву для того, аби помститися за те, що князь Дмитро Іванович розгромив його ворога – Мамая. Відновити «пошатнувшееся господство Золотой Орді над Русью» засвербіло ханові. Хоча після Куликовської битви Тохтамиш називава Дмитра «братом», слав подарунки та вітання.
Але навіть і у випадку відвертої фальсифікації мотивів Тохтамиша російські історики не насмілюються сховати головне:
«Узнав о приближении татар, московский князь Дмитрий Донской отправился в Кострому для сбора ополчения» (http://megabook.ru/article/МОСКОВСКОЕ%20ВОССТАНИЕ%201382%20года).
Яке ополчення можна було зібрати у загубленій серед дрімучих лісів крихітній Костромі, яку аж до середини XV сторіччя неодноразово грабували навіть ушкуйники – питання риторичне. Як і те, чому не можна було відправити збирати ополчення когось з воєвод. До того ж, якихось відомостей про те, що Дмитро Донський повернувся з цим ополченням і дав відсіч ворогові немає.
Тому маємо погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що Дмитро Донський втік з Москви через повстання проти нього самого. Втік ганебно, залишивши напризволяще дружину та дітей.
А Тохтамиш владу вірному васалові повернув:
«И разгром восставшей против Дмитрия Москвы, и разорение давнего противника Москвы - княжества Рязанского можно рассматривать как ответный шаг Тохтамыша, благодарного Дмитрию за те жертвы, которые понесло Московское княжество на Куликовом поле. Новый хан Золотой Орды, царство которого заработано, в том числе и легшими костьми у Непрядвы полками Дмитрия, таким образом, просто поддерживал пошатнувшуюся власть своего верного и очень ценного вассала. И одновременно сохранял власть Орды над Москвой. А ведь эта власть могла уйти из его рук, если бы пролитовский переворот в Московском княжестве удался!» (Ольга Кузьмина, Александр Быков. «Сожженная Москва». «История», № 35, 2000 г.)
Отакий національний герой – визвольник Русі від татарського іга, хоробрий князь Дмитро Донський вимальовується. Просто сльози на очі.
Ну і, звичайно, Російська православна Церква просто зобов`язана була цього типа канонізувати. І канонізувала. Незважаючи на те, що у червні 1378 року митрополит Кіпріан (цікаво, чому у підрчниках про це не розповідають?) відлучив від церкви «захисника віри православної» і це відлучення формально не знято до сьогодні!


А ось ще один персонаж. На цей раз московська Церква не протестувала і канонізувала його у лику чудотворців. Святий князь Олександр Ярославич Нєвський (1221-1263).
Цей діяч був офіційним (прийомним) сином хана Батия, побратимом нащадка ханського престолу – царевича Сартка. Перший Великий князь з роду Рюриковичів, котрий зголосився не за страх, а за совість працювати на татар:
«Александр Невский был первым из великих князей русских, который вместо сопротивления татарам пошел на прямое сотрудничество с ними. Он начал действовать в союзе с татарами против других князей: наказывал русских - в том числе и новгородцев - за неповиновение завоевателям, да так, как монголам даже не снилось (он и носы резал, и уши обрезал, и головы отсекал, и на кол сажал)… Но сегодняшнее мифологическое сознание воспримет известие о том, что князь фактически являлся «первым коллаборационостом» совершенно однозначно - как антипатриотическое очернительство» (http://malech.narod.ru/liki2.html).
І це правда. Олександр Ярославич вирізав пів-Новгорода, примушуючи його до «миру» і покірності Золотій Орді. Військам Батия не вдалося завоювати Пан Великий Новгород – це вони зробили за допомогою військ Нєвського. Проте російським школярам викладають, що така діяльність князя йшла на користь. Цікаво, кому?
Але ж Олександр Ярославич бився зі шведами та німцями за волю та незалежність Русі! – вигукне хтось. Це не правда. Русь у ті часи вже давно була гнобленою Ордою, інтереси якої князь ретельно захищав. Та і «великі перемоги» його є, м`яко кажучи, дуже перебільшені.
Лівонська римована хроніка:
«С обеих сторон убитые падали на траву. Те, кто был в войске братьев, оказались в окружении. У русских было такое войско, что, пожалуй, шестьдесят человек одного немца атаковало. Братья упорно сражались. Всё же их одолели. Часть дорпатцев вышла из боя, чтобы спастись. Они вынуждены были отступить. Там двадцать братьев осталось убитыми и шестеро попали в плен» (http://www.strana-oz.ru/2004/5/ledovoe-poboishche-smena-obraza#s9).
Це змалювання істориками Лівонського ордену битви… на Чудському озері. Виявляється, крім самих лівонців та московських літописів, цю «найбільшу битву Пізнього Середньовіччя» не помітив більше жоден тогочасний історіограф. Та і не дивно: двадцять убитих та шість полонених лицарів з боку переможених дає прекрасну уяву про масштаб «побоїща».
Та навіть і московські літописи дуже скромно змальовують ту «перемогу». Перший Новгородський літопис розповідає, що з боку лівонців у тій битві загинуло 400 воїнів та ще 50 було взято у полон. І це відверто перебільшені відомості. В Лаврентіївському літописі «побоїщу» присвячено десяток слів:
«В лето 6 750. Ходи Александръ Ярославичь с Новъгородци на Немци и бися с ними на Чюдъскомъ езере у Ворониа камени. И победи Александръ, и гони по леду 7 верст секочи их» (там саме).
Іпатіївський літопис взагалі мовчить про цю масштабну битву…
А от як Олександр отримав своє горде призвище Нєвський. Виявляється, у 1240 році шеведський флот під проводом ярла Біргера пристав до берегів Нєви. Звичано ж, з наміром захопити «ісконно русскіє землі». Ну, князь Олександр Ярославич і показав їм «Кузькіну маму».
Звідки це відомо? З московських літописів. А от у Швеції ні про цю битву, ні про існування того флоту-примари ніхто ні сном, ні духом. У ті роки, коли названий брат царевича Сартака відбивав зазіхання Біргера, за відомостями самих шведів ярлом цієї країни був Ульф Фасі.
Правда, кажуть, що в 1249 році при Неві Нєвський таки отримав блискучу перемогу і таки над військами Біргера (той став ярлом лише в 1248 році), але і про цю звитягу нам відомо лише… правильно, з московських літописів. Для всього іншого світу ярл Біргер був змушений перервати похід у зв`язку з отриманням вістей про смерть шведського короля.
Та навіть між рядками тенденціозних Московських (вірніше, це все т.з. Перший Новгородський літопис) можемо побачити підлий підступний характер князя Олександра, який не личить шляхетному воїну: він напав на шведів тоді, коли ті відпочивали, що за правилами ведення війни у той час було, м`яко кажучи, не дуже кошерно.
Цікаво як росіяни оцінюють сутички князя Олександра з лівонцями та шведами:
«С. Ф. Платонов, говоря о победах Александра, основное внимание уделяет Невской битве: «Победа [на Неве] была так решительна и значение ее казалось так велико для Руси, что подвиг князя Александра стал предметом многих благочестивых преданий… Победу на Неве рассматривали как торжество православия над католичеством; она послужила первым поводом к тому, чтобы причислить князя Александра, доброго страдальца за Русскую землю, к лику святых. За Александром с тех пор навсегда осталось прозвание «Невского» (http://www.strana-oz.ru/2004/5/ledovoe-poboishche-smena-obraza#s8).
Те, що від цих слів російський обиватель не падає у глибоку кому, багато про що говорить. Це – виховання. Виховання, згідно до якого для православного християнина у Москві більш прийнятним була окупаціямусульманами Золотої Орди, ніж християнами-католиками. Більше «Страдалец за Русскую землю» вірою і правдою служив тим, серед яких, за словами істориків, була значна частина язичників!
Відзначають, що про Олександра Нєвського аж до початку ХХ сторіччя говорили і писали мало і побіжно, скоромовкою. І правильно: навіщо привертати увагу до неоднозначної історичної постаті. Хто ж зробив з нього національного героя?
Національного героя зробив з Олександра Ярославича тов. Сталін. Готувалася велика війна з Німеччиною. От задля ідеологічного її забезпечення Сергію Ейзенштейну і було замовлено фільм «Александр Невский», який режисер успішно випустив у 1938 році.
Так світ дізнався про великого полководця, патріота землі російської і переможця Лівонського ордену.
А канонізовано Нєвського було теж з політичних мотивів - на Макаріївському помісному соборі РПЦ 1548 року. Так і пишуть:
«… митрополит Макарий созвал эти соборы с целью канонизации русских святых, исходя из понимания «особого положения русской церкви во Вселенной» и «свершившегося факта политического объединения Руси» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Макарьевские_соборы).
Такий ось національний герой. Штучний, мов ялинка китайського виробництва.


 Кожен любитель історії сам може продовжити лінію офіційних національних героїв Росії. Дослідити діяльність Петра І (рекомендуємо: http://polis-luga.blogspot.com/2011/07/blog-post_25.html) і порівняти з характеристикою царівни Софії, про яку Вольтер писав: «Правительница имела много ума, сочиняла стихи, писала и говорила хорошо, с прекрасной наружностью соединяла множество талантов» та її державницькою і культурологічною діяльністю. Можна поцікавитися тим, як придумали Івана Сусаніна та його «подвиг» і як це пов`язано з образом українського патріота Микити Галагана. Можна багато чого цікавого дізнатися.
Хто не знає генерала Єрмолова? Прославився у наполеонівських війнах (правда, не при високих чинах); у війнах на Кавказі. Патріот. Красень. Герой. Кому, як не йому бути взірцем для прийдешніх поколін.
І мало кому з росіян відомо, що цей «герой» задовго до Гітлера, Гіммлера та Розенберга вигадав геноцид; що він за ціле столітя до появи нацистів пропагував речі, за які Нюрнберзький трибунал посилав на шибеницю:
«Государь!.. Горские народы примером независимости своей в самых подданных вашего императорского величества порождают дух мятежный и любовь к независимости <>
Я видел много народов, но таких непокорных и неподдающихся как Чеченцы, на земле не существует и путь к завоеванию Кавказа лежит через покорение Чеченцев, а точнее, через полное их уничтожение (из рапорта А. Ермолова императору Александру I 12 февраля 1819 г.)» (http://www.cis-development.ru/knigi/chast1.html).
А от як він діяв. Кальтенбруннер та Дірлевангер нервово палять у куточку:
«Я этим мошенникам предъявлял ультиматум: выдать беглых солдат или мщение будет ужасным. Нет, не выдали ни одного солдата! Приходилось истреблять их аулы <>
Сего народа, конечно, нет под солнцем ни гнуснее, ни коварнее. У них даже чумы не бывает! Я не успокоюсь до тех пор, пока своими глазами не увижу скелет последнего Чеченца...» (там само).
І таких «героїв» безліч…

Отож, у сухому залишку побачимо невідворотнє: більшість офіційних героїв – міф. Міф, який закрив собою справжніх патріотів і справжніх героїв Росії. І виправдовувати їхні криваві злочини тим, що один писав вірші, другий полюбляв рубанком попрацювати, а третій бв завзятим театралом - це все одно, що простити Гітлеру, бо він картини писав, а Геббельсу як зразковому сім`янину.
На нашу особисту думку, "розкручування" кривавих історичних персоналій багатьом поколінням російської влади було вигідне перш за все задля морального виправдання власної жорстокості. Таким чином злочин лягав на злочин і в результаті маємо історію Росії, складену з безперевної кривавої бані. І вірші Івана Грозного тут ні до чого.
Мінін та Пожарський поем не писали. Але й дівчаток на очах їхніх матерів не ґвалтували... 

P.S.

З великим патріотичним вітанням,
ПАВЛО  ПРАВИЙ

Комментариев нет:

Отправить комментарий