Общее·количество·просмотров·страницы

среда, 10 декабря 2014 г.

Штірліц. Даремний подвиг

     Знаменитий серіал "Сімнадцять миттєвостей весни". Штірліц у ролі Тіхонова з розумними втомленими очима сам-на-сам проти Рейху. Але не тільки Рейху. Увесь сюжет фільму, який поставлено за романом Юліана Семенова, крутиться довкола героїчної боротьби радянського резидента проти спроб американців укласти сепаратний мир з нацистами. І змусив-таки товариш Юстас буржуїнів виконати свій союзницький обов`язок.!Не дав підлому Даллесу врятувати нацизм!

     
       Проте мало кому відомо, що насправді все було з точністю до навпаки. Саме радянські розвідники з розумними втомленими очима шукали спосіб укласти сепаратний мир з нацистами. До того ж неодноразово. Пропонуємо матеріал з власними коментарями (курсивом) щодо підступної зрадницької політики комуністів стосовно своїх союзників.


      Уже в 1941 году Сталин и его Политбюро многократно через болгарских послов предлагали Гитлеру сепаратный мир, о чем есть хорошо известные свидетельства главы СМЕРШа Павла Судоплатова (лично по просьбе Берия занимавшегося этим вопросом) и Г.К. Жукова. Летом 1941 (решение Политбюро 28 июня) Сталин предлагал Гитлеру Прибалтику, Молдавию и часть других республик (переговоры через болгарского посла Ивана Стаменова вел Судоплатов), а в октябре, как пишет в мемуарах Жуков, Сталин был готов отдать Гитлеру в рамках сепаратного мира уже Беларусь и Украину. Объясняя это тем, что и Ленин подписал когда-то с Германией сепаратный мирный договор в Брест-Литовске, отдававший немцам эти республики. Мол, один раз отдали – чего бы и еще раз не отдать белорусов и украинцев ради существования своего государства? Весьма показательно, что «мирные инициативы» Москвы осуществлялись уже после подписания в июле 1941 года СССР и Великобританией соглашения о совместных действиях в войне против Германии. Гитлер тогда не принял эти советские мирные предложения, хотя многие политики Германии (в первую очередь в МИДе – Риббентроп и др.) считали этот отказ ошибкой.

      Факт перемовин Сталіна з нацистами на початку війни підтверджував також і Хрущов. Більше того, розуміючи, що наразилися на потужний удар Вермахту, який прийшовся по сконцентрованим для нападу військам, рядянське керівництво в паніці прагнуло будь що зупинити гітрерівську навалу. Саме - будь що, навіть ціною престижу країни й небаченим особистим приниженням.
      Відомо, що вже 22 червня за прямим наказом Сталіна Народний комісаріат зовнішніх справ спрямував відкриту радіограму Уряду Рейху з пропозицією перемир`я. В цей же день терміново було відправлено радіозвернення до Уряду Японії з проханням у посередництві щодо мирних перемовин.
      Комуністичні посіпаки пояснюють це небаченою миролюбністю більшовиків:
      "Это было сделано умышленно. На весь мир Сталин продемонстрировал попытку советской стороны до последнего использовать любой шанс для мирного решения вспыхнувшего вооруженного столкновения. В тот момент было крайне остро необходимо показать всему миру, особенно США и Великобритании, что нападение гитлеровской Германии — абсолютно ничем не спровоцированная Советским Союзом наглая, вероломная и внезапная агрессия фашистских бандитов.
      Вот этими шагами Сталин и добился необходимого ему результата. В тот же день США и Великобритания официально объявили о своей солидарности с Советским Союзом. К тому же официальное обращение к Японии стать посредником в урегулировании отношений между Германией и Советским Союзом позволяло хотя бы на время, но затянуть возможное положительное решение японской стороной вопроса об одновременном с Германией нападении на СССР, чего настойчиво требовал Гитлер" (http://www.e-reading-lib.com/chapter.php/147398/53/Martirosyan_1_Stalin_i_Velikaya_Otechestvennaya_voiina.html).
     Це - брехня. Звичайна спроба "відмазати" Сталіна і комуністичних бонз. Адже всім добре відомо, що а) Уряди США та Британії і раніше (дипломатичними каналами) заявляли про свою підтримку СРСР у випадку його зіткнення з Німеччиною; б) якби Японія мала намір підтримати Гітлера - пітримала б одразу. Комуністичні агітатори спеціально мовчать про те, що саме напередодні війни, 25 квітня 1941 року голова МЗС Японії Мацуоко та Молов підписали Пакт про нейтралітет, який дуже обурив Гітлера. Всі у світі розуміли: тим самим Японія дає розуміти: Рейху на військовий виступ Японії проти СРСР розраховувати нема чого. А от комуністичним борзописцям начебто це не зрозуміло.
      Насправді оті радіограми були першою відчайдушною спробою виправити ситуацію. Тим більше, що існувала нота германського МЗС, в якій чітко перераховувалися причини нападу Рейху на СРСР, отож увесь світ знав, що напад не був "неспровокованим". Цю ноту комуністи від свого народу ховали всі післявоєнні роки.
      До речі, Судоплатов не керував СМЕРШ (військова контррозвідка), він був начальником 4-го Управління НКВС - звнішня розвідка та диверсії. 
    
      В 1942 года Гитлер снова не слушает Риббентропа на фоне побед на Волге, хотя тот настаивает на заключении сепаратного мира с СССР. А в 1943-44 гг. уже сама Германия (в том числе через посредничество Италии и Японии, крайне заинтересованных в таком мире) ищет сепаратного мира с СССР. К мнению Риббентропа о необходимости мира с СССР в 1943 году присоединяется даже Йозеф Геббельс. А Гитлер временами соглашается на ведение переговоров, но потом от них отказывается и затем снова к ним возвращается.

       В апреле 1943 года в Берлин через Токио приходит информация, что Москва готова к сепаратным переговорам на условиях, обозначенных в ходе предварительных обсуждений. Среди них: возврат к границам СССР и Германии 1939 года; автономия (государственность) Украины; статус Одессы как порто-франко; Ближний Восток (без Турции) становится сферой советского влияния, а Индия – совместного советско-японского. К принятию мира на таких условиях, по сведениям японцев, склонялись не только Сталин, но и Берия, а также Жуков. Но после победы на Курской дуге Сталин замораживает переговоры через японцев.

       Кроме «японского канала», активные переговоры Москвы с нацистами в это время (с декабря 1942 года) велись в Стокгольме – на весьма высоком уровне: они велись между главой посольства СССР в Швеции А.Коллонтай и главой посольства Германии Томпсоном. Летом 1943 года к ним подключились высокопоставленный московский дипломат А.Александров и бывший посол СССР в Германии В.Деканозов. После победы в Курской дуге Москва через некоторое время снова возвращается к переговорам в конце 1943 и в 1944 году, но ее новые условия уже другие. На встрече эмиссаров СССР и Германии в Стокгольме целью переговоров Кремля является уже не граница 1939 года, а русско-германская граница 1914 года, власть над черноморскими проливами и пр. Снова переговоры сорвались из-за ряда причин, главная из которых – изменения ситуации на фронте.
Все это опровергает поданную в фильме идею о том, что ведение сепаратных переговоров с врагом – нечто плохое. На самом деле это не «нечто плохое», а обязательный атрибут ведения любой войны как в первую очередь подготовка к тому ее возможному состоянию, когда стороны в ходе военных действий зайдут в патовое состояние (фронт замрет на многие месяцы при ситуации, когда соперники будут равны в своих силах и будут не способны столкнуть это равенство в силе). Вот тут и будут нужны дипломаты с их вариантами мира. Причем это «патовое состояние» может иногда возникать не только из-за равенства сил сторон, но и по многим уже узко политическим причинам. И поэтому всякая воюющая страна должна в каждый момент войны подразумевать теоретическую возможность мирного соглашения, ибо всякая война не вечна, а миром и заканчивается, и дипломаты во время войны и занимаются на основе меняющихся политических реалий вопросом мира как «запасного выхода» для ведущих войну политиков. А воспользуются политики этим «выходом» или нет – это уже их дело.
      
Перемовини у Стокгольмі згадує у своїх мемуарах голова служби політичної розвідки Рейху Вальтер Шелленберг. За його словами, ці контакти було перервано через відмову радянської сторони прибрати зі своєї делегації евреїв.
      Проте саме ця відмова показує нам, що Сталін в той момент не був зацікавлений у сепаратному мирі: всьому світові було вже зрозуміло, що Третій Рейх приречений і виставляти себе зрадником комуністичному диктатору, звісно, не хотілося.       Інша річ - певні тактичні питання, які досягалися цими перемовинами (причому і начистами, і комуністами), серед яких не останнє місце - тиск на Лндон та Вашингтон.
      До речі, те саме чинив і Аллен Даллес в Берні. Тут автор статті має рацію: не завжди перемовини ведуться з метою укладення миру. Кремлівськими агітаторами якось не наголошується на тому, що Даллес чітко переграв нацистів: мирну угоду укладено не було, але все одно вдалося виторгувати кілька сотень тисяч життів в`язнів концтаборів, які німці погодилися не евакуйовувати.
      Слід сказати, що переговори (операція "Санрайз", або "Кросворд") стосувалися переважно питання капітуляції німецьких військ в Італії. Про факт перемовин знала і радянська сторона, зокрема Молотов, який навіть просив про участь своїх представників втаємних переговорах.
      Втім, не обійшлося і без скандалу, причною якого були, напевне, інтриги всередлині радянського керівництва:
      "22 марта британскому послу в СССР была передана резкая нота по поводу сепаратных переговоров с Германией. Последовала оживленная переписка между Сталиным и Рузвельтом. Сталин прямо обвинил союзников в сговоре с противником за спиной СССР. Рузвельт отвечал в том смысле, что ничего особенного не произошло, речь шла только о чисто военном вопросе — капитуляции немецкой группировки в Италии, а Сталин дезинформирован своими дипломатами и разведкой. Ответ Сталина был холодным и обстоятельным. В итоге незадолго до своей смерти Рузвельт отправил Сталину короткое послание (получено 13 апреля), в котором назвал бернский инцидент «отошедшим в прошлое» и «не принесшим никакой пользы». Даллес узнал об этом скандале только 13 апреля, в Париже, от руководителя УСС генерала Донована)" (http://ru.wikipedia.org/wiki/Операция_«Санрайз»).

       Кстати, сам смысл работы дипломатов – это договариваться, решать все мирно. Юлиан Семенов это право дарует советским дипломатам, но забирает его у западных дипломатов. А ведь причина прозрачна – это обыкновенная зависть: Даллес и Вольф вели переговоры о капитуляции немецких войск в Италии, а вот подобных предложений о капитуляции войск Германии в разных районах Европы, оккупируемых СССР, в Кремль не поступало. Потому что большевиков все боялись и стремились уж лучше быть оккупированными войсками Запада, чем сталинскими комиссарами.

      Тут можна заперечити: боялися не даремно - щодо останнього речення. До того ж зауважимо помилку автора статті: Даллес та Вольф не були дипломатами. Контакт відбувався на рівні розвіджок та військового командування, що значно знижує його важливість. В той час як, скажемо у Швеції перемовини з радянського боку вели кадрові дипломати.
      І ще. Треба бути справедливими: однією із стратегічних цілей американсько-британскої сторони у перемовинах бло досягнення домовленостей про капітуляцію союзникам якомога більшої частини Вермахту та військ СС з якомога більшими територіями. Адже вже було зрозуміло, що коаліція Заходу зі Сталіним доживає сотанні місяці і попреду конфронтація з комуністичним режимом, отож союзники прагнули до того, щоб під їхній контроль потрапили якомога більші території. Те ж справедливо і для радянської сторони).

        Вот тут и лежит главное: почему же немцы были готовы охотно сдаваться американцам, англичанам и французам, но панически не хотели советской оккупации? Юлиан Семенов этот важнейший вопрос 1945 года обходит стороной. Как обходит стороной и тот вопиющий факт, что Берлинская стена, возведенная оккупационными властями для отделения советской зоны в Берлине от трех других (французской, английской и американской), потому и была возведена, что немцы (включая самих пограничников) массово бежали на оккупированную союзниками территорию с территории, оккупированной СССР. А с той стороны к нам никто не бежал. НИ ОДИН НЕМЕЦ. И кто вообще в здравом уме может бежать сюда, откуда ранее сбежала вся русская интеллигенция и весь цвет русской нации? А ведь сама Берлинская стена – это и есть ответ Юлиану Семенову на его демагогию о «нелепости страхов немцев перед советской оккупацией».

      Ну, "охотно" ніхто не здається - полон є полон. Проте абсолютно зрозуміло, чому не дуже хотіли здаватися "совєтиам". Після того, що нацисти накоїли в Білорусі та Україні, на Дону і під Москвою навряд чи вони розраховуваали на теплий прийом. Західні союзники, які діяли суворо в межах закону, давали хоча б надію на більш-менш справедливий суд. Росіяни ж могли пристерили просто так. Відомо, наприклад, що на Східному фронті вояки "Ваффен-СС" воліли не носити знаки приналежності до Ордену, а танкісти, маючи таку змогу, носили стандартні комбінезони: солдати Черовоної Армії, накручені комісарами, не робили різниці для "чорних" за "зелених" СС і в полон ні тих, ні інших не брали.
      Ну а щодо Берлінської стіни... Тут правда. Більше того: зведення Стіни для всього людства показало: СРСР фактично визнав КАПІТУЛЯЦІЮ у "Холодній війні". Вона ще якийсь час тривала, ще тривали окремі бої, але всі плбачили: "соціалістичний табір" - приречений).

      P.S. А фільм "Сімнадцять миттєвостей весни" - гарний. Це - казка, але казка цікава і без тупих пропагандистських штампів про гарних, розумних і гуманних "наших" і бридких, потворних, карикатурно тупих "їхніх". Проте, з безлічі анкдотів "про Штірлдіца" народ показував наскільки вірить цій казці.
      До речі, Юліана Семенова, на відміну від Пікуля, которого називали "псевдоісторичним письменником" інтелігенція поважала. Саме через здатність писати між рядків і часто - всупереч "генеральній лінії патрії".
     Існує легенда, що комусь з патійних бонз не сподобався роман "Третя карта", в якому Юліан Семенов начебто недостатньо викрив "звірину сутність" українських буржазних націоналістів. Письменника викликали в КДБ: "Чому у Вас бандерівці такі гарні" - наполягав слідчий. На що Семенов спокійно відповів: я писав, спираючись на документи і факти.
     Книгу вилчили з бібліотек і книгарень, але самого автора не зачепили: надто багато шанувальників його творчості й друзів було серед чоленів ЦК та генералів КДБ. Просто дзеркальна ситуація з випадком Висоцького.
     Отож, читаймо книжки, панове!

     З великим шпигунським привітом,

     ПАВЛО ПРАВИЙ

1 комментарий:

  1. Штірліц - хароший правильний був, як тепер Павло Правий. Виконував свою місію.)

    ОтветитьУдалить