Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 2 января 2015 г.

Картонні герої. Життя та смерть Олексія Стаханова

Ця людина колись була однією з найвідоміших в Радянському Союзі. Портрети її не сходили із сторінок газет і журналів, її бачили на трибуні Мавзолею поряд із Сталіним і Ворошиловим, серед видатних героїв і численних іноземних делегацій. Цій людині заздрили і цю людину ненавиділи. Цю людину любили і цю людину зневажали – ставлення до неї залежало від того, чи її знали такою, якою вона була насправді, а чи лише як картонний силует, що його вирізали в радянському Агітпропі.
Тут ми говоритимемо не тільки (вірніше, не стільки) про отой «трудовий подвиг» Стаханова – нас цікавить сама особистість, оскільки, на наш погляд, все життя цієї людини, аж надто – після того, як вона стала знаменитою, є таким, що пояснює і феномен більшості нинішніх українських чи російських нуворишів.
Багато хто, особливо із старшого покоління, дивлячись на поведінку і мораль тих, хто в буремні 90-і піднявся з «грязі в князі», обурюються, навіть не підозрюючи, що психологія і спосіб життя «люмпена», якими б статками і соціальним становищем він не обзавівся, від часу не залежить. Приклад нашого героя – яскраве тому свідчення, бо як виявляється, оті визначні якості «нового українця» (росіянина) були притаманні і еліті радянській.

Олексій (Андрій) Григорович Стаханов народився 3 січня 1906 року в селі Лугове Лівенського уїзду Орловської губернії. В Україну, точніше, на Донбас він потрапив, як і десятки тисяч подібних до нього росіян в пошуках кращої долі – на шахтах платили незрівнянно більше того, що міг заробити в глухій російській провінції жебрак-підпасок.
Як пізніше згадував сам Стаханов, спочатку він не планував надовго затримуватися на шахті – лише заробити грошей на коня. Вони з батьком мріяли про коня. Сірого в яблуках.
Отож, з 1927 року, тобто з 19-річного віку, Стаханов працював на шахті «Центральна-Ірміно» в м. Кадіївка (зараз – м. Стаханов Луганської області), спочатку гальмівником, потім коногоном, а пізніше – відбійником.
Прагнення повернутися в Росію, до селянської роботи якось швидко зникло. Не бажаючи образити шахтарів, праця яких є однією з найнебезпечніших і важких, відзначимо все ж, що в порівнянні із селянським трудом, вона все ж має деякі переваги. Шестигодинна зміна, на відміну від праці від темна до темна; відпустка, яка селянину лише сниться; медичне обслуговування… На землі, як і в шахті, швидко стаєш горбатим, але – не в порівнянні із гірником – ще і значно біднішим.
Як би там не було, але мрію про коня Стаханов поки що відклав. В 1933 році він стає забійником, а в 1935-му – здійснює свій знаменитий «подвиг».
В ніч на 31 серпня 1935 року Стаханов за зміну (5 годин 45 хвилин) вирубав відбійним молотком 102 тони вугілля, що становило 14,5 норм і виїхав на-гора знаменитим.
В радянські часи його звитягу оспівували. Потім – в невеликий проміжок часу Перебудови і перших посткомуністичних років – піддавали нещадній критиці. Зараз, особливо в Росії, відбувається повернення до «добрих старих часів», тому у Вікіпедії не шукайте негативу – там Стаханов змальований передовиком і раціоналізатором, справжнім патріотом і високоморальною людиною. Насправді, все було трохи не так.
Передусім скажемо, що той рекорд довго і ретельно готувався і його здійснення (задля пропагандистських цілей) було заздалегідь заплановане і вирішене на найвищому рівні. Перед тим, як Стаханов встановив свої рекорди, спеціальна комісія з гірничих інженерів проінспектувала кілька шахт Донбасу, вибираючи лаву з особливим – «м`яким» вугіллям (є у шахтарів такий вислів). В ту звитяжну ніч в шахті було зупинено всі видобувні роботи, крім однієї дільниці, бо  для того, аби у відбійному молотку Стаханова не падав тиск, решті просто відключили подачу стисненого повітря, а щоб вчасно вивозити вирубане Стахановим вугілля, на його дільниці заздалегідь було сконцентровано кілька десятків вагонеток, які забрали у інших бригад.
До того ж організатори «подвигу» пішли на відверте шахрайство. Наприклад раніше, за тодішніми нормами, забійник мав не лише рубати вугілля, але й кріпити за собою забій, що віднімало більше половини трудового часу. Передовик же був позбавлений необхідності відволікатися від безпосереднього видобутку, оскільки лаву за ним кріпила спеціально сформована бригада. Якщо усе видобуте Стахановим вугілля розділити на всю ту бригаду, то «подвиг» виглядав би значно скромнішим – всього лише подвійне перевищення норми.
Ще одне. Якось не акцентувалася увага на те, що ті шалені «подвиги» - явище разове. Фантастичне перевиконання виробничих норм досягалося, зокрема, і небезпечним фізичним перевантаженням робітника. Тому наступного дня, а може – і до кінця тижня він змушений був відпочивати. Тобто, якби Стаханов поїхав у шахту і наступного дня, то навіть за допомогою бригади кріпильників, він досяг би значно меншого – просто далася б взнаки фізична перевтома. Насправді Стаханов наступного дня взагалі відпочивав. Як і всі, хто йому допомагав. Тож, якщо всі ті тони поділити на кількість працівників бригади, а потім – «розкинути» на два дні, то від «трудового подвигу» залишиться самий лише пшик.
І останнє. Той, хто хоч раз бачив шахту не на картинці, і хто хоч трохи працював в лаві, знає справжній секрет успіху Стаханова (окрім тієї «підготовки»). Згадує дочка Стаханова (мовою оригіналу):
«У отца кулак был размером с голову ребенка, — вспоминает дочь Стаханова Виолетта Алексеевна. — Бывало, на спор подлезал под лошадь и поднимал ее. Поэтому неудивительно, что на рекорд отправили именно его» (obozrevatel.com/society/rassekrechena-biografiya-stahanova).
А ось ще:
«Сам Стаханов был умелым и физически сильным работником. По свидетельству работавших с ним, он и до рекорда мог без проблем выполнить 2-3 нормы» (http://20th.su/2010/03/13/rekord-staxanova/).
Тож насправді жодної заслуги нашого героя в тому «подвигу» не було, бо за тих умов, що йому створили, та іще і маючи сяку-таку фізичну силу це міг зробити будь хто. Власне, від початку планувалося, що рекорд мав встановити парторг шахти – Костянтин Петров (він теж це зробить кілька днів потому, перевищивши досягнення Стаханова), але вирішили, що для пропагандистського ефекту краще буде, якщо це зробить простий безпартійний шахтар.
Таким чином, вибір на Стаханова впав з кількох причин:
1) шалена фізична сила, як фактор, який виступав додатковою гарантією, що «подвиг» не зірветься;
2) становище простого, пересічного, безпартійного гірника;
3) походження – безсумнівно, увагу на те, що рекордсмен походить із «серця» європейської Росії і має прізвище Стаханов, а не Петренко, Кононенко чи, приміром, Абдурахманов приймалося до уваги.
Та Стаханов на те не зважав. Хтось інший поставиувся б до того "подвигу" з іронією і цинізмом, але наш герой дійсно повірив у те, що є виключною людиною. З перших днів його «понесло», мов того Остапа із книжки Ільфа і Петрова.
Не секрет, що «передовик» добряче «закладав за комірець». Він і тверезий не відзначався ангельським характером, а напідпитку перетворювався на справжню звірюку. Співмешканка, циганка Євдокія, яка народила до цього Стаханову двох дітей, на собі не раз і не два відчувала, скільки важать кулаки, розміром «з дитячу голову».
Тепер заробляти Стаханов став куди більше, а відповідно і пити – теж. У ромів взагалі не прийнято скаржитися, і побої від чоловіка, в тому числі і батогом – річ звична. Але тут… Родину Стаханова з бараку переселили до просторої квартири, встановили там персональний (за тих часів – винятковий привілей!) телефон. У клубі за ним було закріплено два персональних і, звісно ж, безкоштовних місця. Передовик не вилазив з різноманітних «заходів» і в шахту практично не їздив. За Стахановим закріпили персональний кінний виїзд (нарешті збулася мрія юності, правда, щодо кольору коня інформації ми не маємо), словом, не життя – малина.
І тут Євдокія втікає. Втікає з якимось циганським табором, залишивши Стаханову двох спільних дітей. Вчинок як для циганки – нечуваний. Чому ж вона так вчинила? Відповідь проста: життя для цієї жінки перетворилося вже зовсім на пекло.
Цікаво поглянути на цей т.з. «шлюб» нашого героя з іншого боку. Це зараз жити і мати дітей, не оформивши стосунки офіційно – далеко не дивина. Але в ті часи, та ще й в середовищі простих людей – річ не те щоб не реальна, але і буденною її не назвеш. Діти, народжені в такому «шлюбі» отримували ярлика «байстрюка» і піддавалися цькуванню не лише з боку однолітків, але й дорослих сусідів.
Втім, для шахтарських містечок 30-х (і пізніших) років не лише цей момент був буденною справою - саме тут кількість тих, хто раніше "сидів" перевищувала всі статистичні показники. Люди з кримінальним минулим (і сьогоденням), з люмпен-кримінальною психологією і специфічними традиціями, в тому числі - і таким явищем, як співмешканки - "марухи", "барухи" не лише виселялися сюди владою - "на хімію", але й самі зліталися, аби щось собі відірвати в тому середовищі. Молодь, аж занадто прийшла, як той самий Стаханов, швидко переймала мораль і звички криміналітету. Це досі є бідою Донбасу.

Один із найперших, і не дуже приємних наслідків «подвигу» відчув на собі і сам Стаханов, вже в перші дні. Справа в тому, що від хрещення і до майже тридцяти років він носив ім`я Андрій. Але коли звістка про нечуваний рекорд прийшла до газети «Правда», в повідомленні замість повного імені стояв лише ініціал. Часу, аби уточнювати, редактор не мав, і в тираж Стаханов пішов як Олексій – тобто – як спало на гадку авторам передовиці.
Цією прикрістю займався особисто Сталін і з притаманними йому рішучістю, винахідливістю і цинізмом вирішив питання просто. Оскільки газета «Правда» є органом ЦК ВКП(б) і помилятися не може, то віднині бути Стаханову Олексієм! «Нічєго, Алєксєй – тожє харошеє русскоє імя!» - буцімто сказав вождь. Стаханову швидко виправили паспорт, не те що не питаючи його згоди, але і не ставлячи його до відома, аж поки не привезли документа додому. Цікаво, як, напевне, збиткувалися над «героєм» його товариші по пиятиці.
Щоправда, з простими мужиками Стаханов пив не довго. Його трудовий почин пішов у маси і «стаханівський рух» рекордними темпами розгорнувся по всій країні. Де тут вже було працювати – треба було їздити з міста в місто, з регіону в регіон, ділитися досвідом, переконувати, агітувати, закликати…
Ось, на вибір (мовою оригіналу):
«Все реже и реже Алексей Григорьевич спускается в забой. 4 ноября 1935 года он уехал на октябрьские праздники в Москву, а вернулся только 22-го. Через неделю опять получил приглашение МГК и Моссовета, и вновь Стаханов месяц проводит в Москве. В столице к его услугам лучшие гостиницы, «эмка» с кремлевскими номерными знаками. (Надо ли торопиться в провинциальную Кадиевку?)» (http://smena.ru/news/2005/10/12/6117/).
Далі – краще. За півроку – 10 квітня 1936 року Стаханов, маючи незакінчену початкову освіту, отримує посаду, яку придумали спеціально для нього – інструктора із впровадження стаханівського методу. Тоді ж його приймають в партію, екстерном, без проходження кандидатського терміну. Це було відвертим порушенням Статуту партії, але ж – то Стаханов! «Товариш Стаханов пройшов кандидатський термін за одну ніч – з 30 на 31 серпня» - сказав Костянтин Петров, який на той час за організацію "подвигу" також отримав чимале підвищення - став секретарем Кадіївського місккому ВКП(б).
Молодий Олексій Стаханов прийшов на Донбас в надії заробити на коня. В результаті "подвигу" він став щасливим власником новісінького авто, дорогого костюму і вже ніколи не спускався в забій на роботу. Віднині його роботою було агітувати за ударну роботу. На фото: О. Стаханов з подарованою йому особисто Сталіним автомашиною. Звернемо увагу на різницю в одязі передовика та оточуючих його людей. Віднині Олексій Стаханов міцно й надовго віддалився від народу, перейшовши в категорію панів.  

           В листопаді 1936 року Стаханова було обрано делегатом VIIIВсесоюзного з`їзду рад і він міцно і вже офіційно закріпився у Москві. Потужна система знайомств, блату і протекції  міцно захопила «героя від відбійного молотка». Практично увесь час, що його Олексій Григорович не проводив у зустрічах із передовиками та різними делегаціями, він віддавав єдиному дозвіллю, до якого звик і яке любив – пиятиці. Тільки тепер пив він з артистами і військовими командирами, керівниками наркоматів і профспілково-партійно-комсомольськими начальниками. «Співавтор» ректорду Петров згадував: (мовою оригіналу):
«Приезжаем утром на завод или фабрику, выступаем в цехах. Потом обед с возлияниями. Вечерние встречи с артистами, интеллигенцией заканчивались тем же. И так 21 день кряду. Мне еще удавалось уклониться, а Алексею не давали передишки» (http://smena.ru/news/2005/10/12/6117/).
Кудись зник хлопчина в лапоточках та зипуні, який менш ніж десять років тому прийшов із глухого села до міста шукати кращої долі. Кудись подівся і веселий відчайдух-шахтар, любитель випити і побитися, поспівати пісень під баян а потім – ще випити з такими ж як він роботягами. Стаханов перетворювався на «новітнього совєтікуса», якому все дозволено і який, через мізерний кругозір і повну відсутність освіти (два класи початкової школи в селі – не густо) не мав жодної гадки як інакше використовувати своє нове становище, окрім як пити та гуляти.
Яскравою ілюстрацією перетворення Стаханова стала історія з його другим шлюбом (мовою оригіналу):
«Отец увидел маму в одной из школ, куда его пригласили выступить, — рассказывает Виолетта Алексеевна. — Мама пела в хоре. Она выглядела старше своих 14 лет и сразу понравилась отцу. О замужестве и не помышляла, но ей просто не оставили выбора. Для того чтобы выдать маму замуж, ей приписали два года» (obozrevatel.com/society/rassekrechena-biografiya-stahanova).
Нормально? За законом Стаханова мали б судити за розбещення неповнолітньої, за насильство, за викрадання або ще бозна за якими статтями Карного кодексу. Але ж це – Стаханов! Хочу – і все тут. Тому – дівчинку – до мене в спальню!
Апологетів радянської комуністичної системи, які розповідають про «справедливість» та «рівність» треба тестувати на цьому прикладі: ви – батьки, вам повідомляють, що ви маєте віддати власну дитину заїзній знаменитості, бо вона так хоче. Полюбила, знаєте… Ваші дії?
Це ще добре, що Олексій Григорович не викинув дівчинку на вулицю за тиждень-два після того, як натішився, а офіційно (нарешті офіційно) оформив шлюб. Тут, певне, Галині треба було дякувати рідній партії та її зброї – «органам», які пильно слідкували за всенародним улюбленцем і не давали тому вже зовсім зійти з рейок.
Та чи пощастило насправді дівчині? Може, якби Стаханов повернув її батькам, було б краще? В чотирнадцять років стати заміжньої жінкою, мачухою дітей двох і чотирьох років від народження (а потім в 17 років народити свою першу дитину), за перманентно п’яним чоловіком – радощів мало. Тим більше, знаючи шалений норов Стаханова; тим більше, що Андрій (вибачте, - вже Олексій) відзначався просто патологічними ревнощами:
«… любовь эта была какой-то садистской: отец мог ударить маму только потому, что на нее кто-то восхищенно посмотрел. И если бы она вдруг закрутила роман на стороне, он бы просто убил ее» (http://obozrevatel.com/society/rassekrechena-biografiya-stahanova) – розповідала донька героя.
В 1937 році родина Стаханових переїжджає до Москви вже на постійне місце проживання. Олексія Григоровича направляють на навчання до Промислової академії, щоб хоч трошки підняти його освітній рівень, а потім оприділяють на роботу до Наркомату.
Стаханови мешкали в урядовому будинку, в шикарній квартирі з прислугою і охороною. Мрію дитинства – коня – було забуто, бо тепер в розпорядженні Стаханових постійно перебували дві службові автомашини з водіями. Словом, життя налагоджувалося і про сатинові сорочки, кирзові чоботи, картоплю в мундирах та самогон під діжковий оселедець Стаханов вже капітально підзабув.
Треба сказати, що навчання не пішло Олексію на користь. В аудиторіях його не бачили – все більше по ресторанах, в компанії дітей партійних бонз і дорогих «артисток», але – без дружини.
Майже неграмотний, Олексій Григорович почав претендувати на «інтелігентність»: просте життя тепер – не для нього. Ось лише маленька деталь. Коли Стаханов був забійником, він дітей своїх називав без вигадок, "по народному" – Клавдія та Віктор. А от пізніших дітей, вже від Галини, було названо з претензією: Віолетта, Емма та Алла. Ще десять років тому Стаханов, певне, навіть не підозрював, що на світі існують подібні імена. Правда, був ще Володимир (який, так само, як і Емма, помер у віці немовляти), але то напевне – данина тодішній політичній моді – названий на честь Леніна.
Та «претензії» освіти і культури не додають. Олексій Григорович просто вражав оточуючих, особливо тих, хто бачив його вперше.
Кінець-кінцем, дійшло до того, що сам Сталін, який дуже прихильно ставився до Стаханова, не витримавши, віддав розпорядження, аби прослідкували, щоб герой менше пив і більше читав. Вождь особисто склав список художньої літератури, яку мав осилити герой-шахтар. А то сором перед іноземцями – передовик розповідає про те, що робітники в СРСР живуть немов в раю, у порівняні з імперіалістичними країнами, а назви жодної з тих країн не знає. І що існують інші міста, окрім Москви, Ворошиловграда і Кадіївки – теж.
Та всі зусилля викладачів і кураторів залишилися марними – по сторінках книжок Стаханов пробирався – немов прохідник по заваленому штреку і на цю його «освіту» врешті решт махнули рукою.
Знамениті п’яні дебоші Стаханова стали вже легендою. Він міг запросто з пістолетом в руці (особистий подарунок Сталіна) вигнати з ресторану всіх відвідувачів, аби погуляти самому чи з друзями. Сталін втомився від майже щоденних доповідей про бійки і скандали, почавши потроху холонути до «рекордсмена». Хоче пити – нехай собі п’є, аби не в присутності закордонних гостей.
Лише одного разу вождь не витримав – коли йому розповіли, що під час чергової пиятики, Стаханов матюгами крив рідну партію та Уряд, потім зірвав и викинув геть орден Леніна, а коли наступного ранку прокинувся з похмілля, виявилося, що він ще десь і партквиток чи то загубив, чи то викинув. І тоді пролунав єдине, але грізне попередження з кремлівського кабінету: якщо товариш Стаханов не перегляне своє ставлення до життя, зроблять так, аби він отримав менш знамените прізвище.
 Хто знає, чим би закінчилися подвиги «всесоюзного маяка», чи не запроторив би Сталін його разом із родиною з елітної квартири кудись у Тураханський край, оприділивши замість відбійного молотка сокиру, а замість закордонного костюма – ватяник, але тут почалася війна.
Треба віддати належне Стаханову – боягузом він ніколи не був. З першого дня він почав вимагати, аби його відправили на фронт. Але Сталін чомусь вирішив інакше і відправив його до Караганди – керувати шахтою. Може, зіграла тут свою роль та обставина, що за своїми якостями Стаханов не міг обіймати на фронті скільки-небудь відповідальної посади, а послати рядовим – значить даремно його втратити – Стаханов ще міг знадобитися.
Те, що робота в Казахстані насправді була прихованою евакуацією, підтверджується тим, що тільки-но безпосередня загроза Москві минула, як Стаханова знову забрали в Наркомат (пізніше – Мінвуглепром), де героїчний шахтар з 1942 року, протягом півтора десятиріч завідував сектором соціалістичного змагання і нагород, займався звичною справою: агітував за ударну працю.
Зірка Стаханова закотилася вже за часів Хрущова. Із цим пов’язана така історія. Буцімто, перебуваючи в СРСР, вождь італійських комуністів Пальміро Тольятті поцікавився у генсека де зараз Стиаханов.
«Да все там же, в Донбассе», - бездумно ответил Никита Сергеевич. «А нельзя ли с ним встретиться?» - «Организуем». Эта просьба лидера итальянских коммунистов сыграла со Стахановым злую шутку.
 Когда Хрущев от помощника узнал, что Стаханов живет в Москве и работает в Минуглепроме, ему не захотелось в глазах международной коммунистической общественности выглядеть лжецом, и он распорядился в 24 часа отправить Стаханова с семьей в Донецкую область. На постоянное место жительства» (http://smena.ru/news/2005/10/12/6117/).
 Насправді, напевне все було набагато складніше. І страшніше. Стаханов просто дружив не з тими людьми. В Радянському Союзі важливішим за талант, важливішим за гроші й розум, була дружба. Дружба давала все: заступництво, протекцію, посади. Але дружба була і небезпечною – якщо товаришуєш «не з тими».
Певне, саме ця обставина і зіграла із Стахановим злий жарт. Звернемо увагу на те, що це його заслання прийшлося на 1957 рік. Саме тоді Хрущов, при підтримці Жукова та Сєрова, фактично здійснив державний переворот, усунувши від влади Георгія Малєнкова, В`ячеслава Молотва й кількох інших впливових членів кремлівського ареопагу.
До Георгія Максиміліановича Стаханов був близький давно і багато чим був йому зобов’язаний. Саме Малєнков опікувався побутом найвідомішого шахтаря до війни, і після неї; за сприяння всемогутнього члена Політбюро, Стаханов отримав ділянку під Москвою для дачі, дефіцитні на той час будівельні матеріали і трофейний легковик. А згодом за особистою вказівкою Малєнкова Стаханову було виділено кошти на придбання нового автомобіля «Побєда».
І мабуть, не є співпадінням, що паралельно з Малєнковим, який з найвищих щаблів державної влади в 1957 році «злетів» до посади директора електростанції в Екібастузі, Стаханов отримує «відповідальне місце» помічника головного інженера шахтоуправління «Торезівське».

Родина із Стахановим на Донбас не поїхала. Ні дружині, ні дітям абсолютно не «світило» від урядової квартири, від машини, дачі і престижного становища московської «еліти» опинитися в пролетарському місті Торез.
«Маму многие корили за то, что она не поехала вслед за отцом, — рассказывает дочь Стаханова. — Но ведь она не декабристка. Я заканчивала школу, сестра собиралась поступать в театральный. Что бы нас ждало в Донбассе? К тому же и мама, и мы постоянно ездили к отцу» - виправдовувалася Віолетта (http://obozrevatel.com/society/rassekrechena-biografiya-stahanova-).
Але виправдання – є лише виправданнями. В усі часи і в усіх народів така поведінка називалася зрадою. Розповідаючи про те, що всі вони – і дружина, і доньки постійно звали Стаханова назад, в Москву, але він уперся – мовляв, мене образили, відібрали все  – не поїду – теж з області виправдань і фантазій. Хто б його відпустив із того заслання! Таке ставлення дружини й доньок до героя надають чимало підстав для певних висновків щодо справжньої атмосфери, яка панувала увесь час в його родині, чи не правда?
 В місті Торез, що на Донеччині, Стаханов кілька років прожив в кімнаті на останньому, 5 поверсі гуртожитку, і лише за часів Брєжнєва, його переселили до відремонтованого бараку з грубою і «зручностями» надворі. Так «народний герой» повернувся туди, звідки почав – до народу. Щоправда Брєжнєв, якому був конче потрібен Стаханов як пропагандистський символ (але не потрібен сам Стаханов в Москві) на 35-у річницю "трудового подвигу" нарешті зробив Стаханова Героєм соціалістичної праці. Звичайно, без порушення тут також не обійшлося, адже Стаханова вже було нагороджено вищою відзнакою СРСР, а двічі давати орден за один і той самий подвиг - це лише в брєжнєвскій країні було можливе - Сталін, наприклад, до такого не додумався.  
Посада Олексія Григоровича в Торезі була ні чим іншим, як синекурою, місцеве партійне начальство його демонстративно не помічало, він міг робити все, що завгодно, навіть не з`являтися на роботу тижнями.
Напившись, Стаханов влаштовував черговий дебош,. Одного разу навіть розстріляв з іменного пістолета стелю центрального ресторану «Шахтар». Міліція і дружинники чекали, поки він впаде під стіл, або закінчаться набої, зв’язували, кидали в машину або коляску мотоцикла і відвозили додому. І так – майже щодня.
Все те сходило "герою" з рук, подібно тому, як зараз сходить з рук стрілянина в стелю стріп-барів і навіть скоєння в п’яному вигляді ДТП із смертельними наслідками українським «господарям життя» та їхнім дітям-«мажорам».
  Вчергове згадали за Стаханова напередодні чергового ювілею - 40-ї річниці «стахановського руху». 23 вересня 1975 року в колонній залі Будинку рад відкрилася Всесоюзна науково-практична конференція, присвячена цьому питанню. Але Стаханова на ній не було – тоді він вже перебував в психіатричній лікарні. Слово сину колишнього парторга шахти «Центральна-Ірміно» Володмиру Петрову (мовою оригіналу):
«Незадолго до сороковой годовщины стахановского движения мы с отцом приезжали к Алексею Григорьевичу в Торез. Отец тогда работал в Кадиевке заместителем управляющего треста «Шахтострой». Я хотел попросить Стаханова подписать письмо-обращение к советским студентам. Дверь нам никто не открыл, хотя мы стучали так, что и мертвый бы проснулся. Мне пришлось влезать в окно. От увиденного я пришел в ужас. Голые стены, почти никакой мебели. Совершенно бомжацкая обстановка, как сказали бы сегодня. Сам Стаханов, одетый, спал на незастланной кровати. О нем просто все забыли» (http://obozrevatel.com/society/rassekrechena-biografiya-stahanova).
На грунті пиятики у Стаханова розвинувся швидко прогресуючий склероз. Потім ударив інсульт. Він вже не упізнавав навіть рідних. В місцевій лікарні його поклали в окрему палату – все що могли зробити для Героя соціалістичної праці лікарі. Але Стаханову було погано самому. Він постійно переходив в іншу палату, «до мужиків». Тоді персонал лікарні - як колись адміністрація шахти місця в клубі – виділила там Стаханову персональне ліжко.
В цій палаті, серед людей, з якими колись працював і до котрих врешті-решт повернувся, Олексій (Андрій) Григорович Стаханов і помер 5 листопада 1975 року.
Навіть смерть цієї людини була якоюсь дивною. За офіційною версією, він послизнувся на мокрій підлозі – хтось із пацієнтів начебто розлив чай – і вдарився головою об ліжко. Надто знайома версія, знаєте…

А прості роботяги Стаханова любили. Вірніше - дехто з них. Більшість же мала абсолютно протилежне ставлення. І ярлик, не лише до нього персонально, але і до всіх передовиків, придуманий народом – «стаканівці» говорить сам за себе.
І справа не лише в алкоголізмі рекордсмена – найважливішим для простих трудівників наслідком його «подвигу» стало те, що одразу норми виробітки всім без внятку шахтарям збільшили на 25-30%.
А далі пішло-поїхало. У нас - можуть. Як той «стаканівський рух» розвивався? На високій нараді перед директором шахти ставлять питання: а чому це у вас не впроваджуються передові методи роботи? Стаханов (Рябошапка, Ізотов, Дюканов, ect.) можуть, а у вас на шахті чому власних передовиків немає? Зробимо висновки по вашій службовій придатності.


http://tsn.ua/ukrayina/zabiynik-shahti-na-donbasi-pobiv-rekord-stahanova.html
І почалося... П`ятирічку за чотири роки! За три!!! В умовах планової економіки позапланова продукція лише шкодить, дезорганізуючи господарство. Та на це заплющували очі. Головне аби люди були готові працювати вдвічі більше за нещасних пролетарів в буржуазних країнах, при цьому отримуючи втричі меншу винагороду. Суть і мета пропаганди "Стаханівського руху". 

Хтось із спеціалістів починав доводити непотрібність і навіть шкоду таких «рекордів», що дезорганізують всю систему роботи (дійсно, якщо замислитися, то позапланова продукція в плановійекономіці – це нонсенс), і тоді траплялося найстрашніше (мовою оригіналу):
«… в тридцатые годы, это оборачивалось причислением к «врагам народа». Начались увольнения, и даже суды над несогласными» (http://20th.su/2010/03/13/rekord-staxanova/).
Від гріха подалі - на кожній шахті з`явився свій «Стаханов».Далі вже перед колективом ставилося питання: чому вони можуть а ви– ні? І підвищували виробничі норми. Така ось схема.
Недаремно в проклятих імперіалістичних країнах робітничі профспілки суворо слідкують, аби такі «передовики» не з`являлися. За перекриту вдвічі норму де-небудь в Англії чи Бельгії місцевий «Стаханов» міг і обушком по макітрі отримати в темному місці.
В країні Рад профспілки були істинно народними, тому захищали інтереси не робітника, а – народу, тобто держави. Пересічному ж роботязі залишалося лише матюкатися стиха та складати частушки про «передовиків».
Моя милка бик якши –
 Ловит сразу по две вши.
 Партком велел ловить по пять,
 Чтоб Стаканова догнать! (http://urokiistorii.ru/node/310)

Тепер от що. Ми не кажемо що всі радянські передовики - погані. Далеко не кожен із них ставав «паном» як Стаханов, поводився як Стаханов і далеко не кожен був непотребом, як Стаханов.
Паша Ангеліна, наприклад, пішла з життя ще досить молодою, від цирозу печінки. І причиною тієї страшної хвороби була не горілка а постійний контакт с токсичними речовинами – соляркою, мастилами, присадками, тощо. І в Москву вона не рвалася, на смачні кремлівські харчі – в роки війни в тому ж-таки Казахстані, вона разом із подругами сім днів на тиждень по 20 годин проводили за кермом трактора. Так, об’єктивно її діяльність, як ми вже говорили, мала неоднозначні наслідки для робітників, але чи можемо ми дорікати за це жінці, яка була справжнім ентузіастом своєї справи?
Колега Стаханова – Микита Ізотов. Його досі пам’ятають і шанують не лише в рідній йому Горлівці, але і в Донецьку, і в інших містах Донбасу. Його шлях – майже дзеркальне відображення кар’єри Стаханова. З тією лише «невеликою різницею», що Ізотов дійсно розробляв передові методики роботи (ще з 1933 року, коли Стаханов лише мріяв про кар’єру забійника, Ізотов організував першу школу для підвищення кваліфікації молодих гірників). І в стелю ресторанів Ізотов не палив з пістоля. І в Промакадемії – вчився, а не відтягувався пивком після вчорашнього…
Відома історія, як Микита Ізотов будучи начальником вугільного тресту в Сталіно (нині Донецьк) одним ударом кулака відправив у глибокий нокаут начальника обласного НКВС, який заявився із списками «саботажників» з числа ІТР на "затвердження". І добився від Сталіна, аби замість тих інженерів на лісоповал відправили ретивого служаку. Гадаєте, виступити проти очільника обласного НКВС - це 100 грамів горілки випити? Оце смілива і принципова людина!
А Стаханов…
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/15403.phtml
Стаханов перетворився на вирізану з картона радянську ікону. На картонного
героя, що став об`єктом численних насмішок та анекдотів.



         Стаханов (разом з багатьма іншими) є прообразом і причиною народження «новітніх українців». Якщо можна так сказати, Олексій Григорович є їхнім татусем, оскільки такі як він і породили отого звіромордого «совка», який і зараз «рулить» в Україні. 


Із стаканівським вітанням            
ПАВЛО  ПРАВИЙ

Комментариев нет:

Отправить комментарий