Общее·количество·просмотров·страницы

вторник, 17 февраля 2015 г.

Про "вату", напалм та незриму війну

У соціальних мережах і просто на зупинках трамваїв часто можна почути нехитрий пасаж про те, що, мовляв, Донбас – це абсолютна зона Зла, що там усі «ватники» й сепаратисти, що нормальні люди звідти давно виїхали, отож Донбас підлягає не визволенню, а – цілковитому знищенню. «Випалити там все напалмом. Там нормальних людей немає. Там – не українці» - такі слова лунають навіть з уст деяких вояків добровольчих підрозділів.

Як на мене – це облуда. Як на мене – це образа тисяч, десятків і сотень тисяч українців Донбасу. Не лише тих, хто стоїть за єдину Україну, але й тих, хто наразі її, м’яко кажучи, не долюблює. Поясню свою думку.
Справа в тому, що Донбас не можна сприймати як щось єдине ціле, як один організм з одним мозком. Це – величезна помилка, яка є певним наслідком «Совкового» мислення. Так, саме – «совкового». Адже від того, що людина патріотом України іона часто не припиняє мислити і відчувати так, як її привчили колись.
Лише в тоталітарних людожерських державах на кшталт СРСР або Третього Рейху винними призначаються не окремі люди за скоєні ними конкретні злочини, а – цілі спільноти та народи, як от кримські татари або «космополіти» в СРСР, євреї в гітлерівській Німеччині. Замість торжества Закону і Справедливості торжествує закон спільної відповідальності, який є руйнівним для спільноти, яку ми називаємо політичною нацією.
Я сам є вихідцем з Донбасу. Дитинство та юність провів у типовому шахтарському місті у Донецькій області, служив у Внутрішніх Військах СРСР і щиро «наводив конституційний лад» у Карабасі та Нахічевані. Працював на шахті. Потім навчався у виші Луганська, де й зустрів зрілість.
Майже чверть сторіччя я був типовим «совком», я був «радянською людиною» з усіма її вадами і забобонами.  
На щастя, трапилися на моєму шляху люди, які замість того, аби повісити на мене ярлика, дати копняка і поставити хрест – терпляче і цілеспрямовано виховували. Вони не нав’язували власну волю в власне світосприйняття – ні, вони вчили мене самостійно мислити, критично ставитися до будь-якої, здавалося б очевидної інформації, до речей, які виглядали незаперечними аксіомами. Скільки такту й терпіння для цього знадобилося – знають лише професор Борисова (правда, Ольго Василівна?), професор, декан істфаку (а тоді один з викладачів) Ваховський, покійний професор Бейліс Вольф Менделевич…
Хтозна, якби не вони, чи не ходив би я в атаки на позиції «укропів» під Дебальцевому, а може, лежав у спільній з чеченцями ямі, прикиданий мерзлою землею. Або розповідав би «Лайфньюс» про «п’яних негрів на танках», свято переконаний в тому, що бачив їх на власні очі…
До чого я це все? Нам усім треба усвідомити, що і «сепаратисти» бувають різні. Навіть ті з них, хто воює із зброєю в руках проти українців робить це з різних мотивів.
Про т.з. «ватників» мови немає. Це безнадійні совки, які через власну неосвіченість, тупість, в силу похилого віку або безнадійно запорошених ще радянською пропагандою мізків, навряд чи підлягають перевихованню, принаймні перевихованню в патріоти України. Це – в більшості своїй люди похилого віку, або ті, які належать до соціального прошарку, що його називають «люмпенами». Це – надія і опора Москви. Саме ці люди були основною масою тих, хто йшли на «референдум» 11 травня 2014 року, саме вони дали «армии Новороссии» численних фнатиків-горлорізів, що відзначаються нелюдською жорстокістю, перед якою тьмяніють злочини есесівців. Всі вони, хто причетні до тих злочинів, мають понести покарання. Персональні.
На щастя, чи не найбільшим недоліком цієї категорії людей є їхній патерналізм. Здебільшого це – у першому або другому поколінні переселенці, які їхали з усіх усюд СРСР на Донбас «за кращим життям», за «довгим карбованцем». Багато серед них раніше судимих. Опинившись тут, вони, без зв’язків і без коріння, такі собі «перекотиполе» повністю залежали від начальства: від адміністрації заводів та шахт, чиновників, міліції, від яких залежало місце в гуртожитку, черга на квартиру, гарна посада або «грошовита» робота. Вони звикли підкорятися владі і цінують сильну, брутальну владу. На жаль, українська Держава всі ці роки не була сильною, тому не стала для тих індивідуумів авторитетом і, якщо хочете – диктатором, який гнобить, але – ся-так годує, як вони до того звикли. На жаль, такими авторитетами для них стали місцеві «олігархи» та чиновники, котрі й використали люмпен у своїх фінансових та політичних цілях.
Якщо Україна постане сильною державою, вони підкоряться. Вони не полюблять її, але поважаючи силу – підкоряться, перенісши невдоволення з блок-постів на кухні. Цього, напевне, поки що доста – за належної інформаційної та освітньої політики, подібна категорія осіб поступово відімре. Вимре, мов мамонти, або принаймні перетвориться на релікт.
Інша категорія «сепаратистів» - це ті, хто став жертвою радянсько-російсько-кремлівської пропаганди. Кинутися обороняти Донбас від міфічних «бенедер» та Правого сектору їх змусив банальний страх. Їх налякали репресіями «хунти». І захищалися вони не від України як такої, а – від «хунти». Серед цих людей чимало таких, які заявляють: я не хочу щоб тут була Росія, але я й проти тих, хто зараз прийшли до влади у Києві.
Вони в більшості своїй вже усвідомили, що їх банально обдурили й використали; переконалися, що Путін і не збирався допомагати і що вони Москві не потрібні. Але психологія людська є така, що рідко хто може чесно визнати перед самим собою, що – помилявся. Тому продовжують шукати виправдання помилкам, вишукуючи в українській стороні всілякі негаразди і виправдовуючи бойовиків та росіян. В глибині душі вони вже інші, але їм треба допомогти аби внутрішній той голос сумління трансформувався у світоглядне переконання.
Як прилад можу навести одного депутат Луганської міської ради, від Партії регіонів, звісно. Він навіть мером невеликого міста-супутника встиг побувати. Без дозволу партійних босів намагався балотуватися до Верховної Ради, за що був на кільканадцять тижнів «зачинений» до в’язниці. Зараз він із зброєю в руках воює у штурмовому батальйоні «Айдар». Воює, як розповідають, хоробро.
Є ще величезна маса людей, які демонстративно оголошували себе поза політикою. Їм не цікаві ідеї «Русского мира» Путіна, як не цікава і «українська ідея». Ці люди на боці тих, хто більше платить, дає роботу, роздає пакунки з гречкою, тощо. Їхнє гасло: «Аби моя дупа в теплі». Чи зрадники вони? Такі само, як переважна більшість громадян Бельгії, Словаччини або Данії, котрі не цікавляться політикою і ніколи не беруть участь у виборах. Це та категорія осіб, з яких складалася переважна більшість людей у Громадянську війну та визвольні змагання 1918-1921 років. Адже тоді активно воювали або брали участь у політичних і соціальних процесах від 5 до 10% населення величезних територій. Решта сиділа вдома і чекала коли все скінчиться і хто візьме гору. Всяка влада – від Бога – втішають вони себе.
Українська держава могла б мати серед них багато прихильників. Якби приклала хоча б якісь зусилля з пропаганди української історії, культури, мови. Не тупу «совкову» шароварщину, - а тонку, толерантну, мудру політику.
Те, що відбувається нині на Донбасі – це типовий бунт люмпена, 1918 рік на новому витку історії людства. Недаремно такими популярними у недопроекті «Новороссия» є гасла «відібрати й поділити»; недаремно всюди поряд з російськими триколорами майорять серпи з молотками. З точки зору нормальної розумної людини феноменальною дурістю вважати, що приєднання до сучасної Росії поверне «ковбасу по 2-20» і СРСР, але – вважають! Це – типовий російський бунт, «бессмысленный и беспощадный», бунт, в якому люди не виступають за те, аби бути багатими, але за те, аби всі були такими само бідними як і вони. Отой «руський бунт» - типово люмпенське явище, бо левову частку населення Росії завжди складали штучно знедолені, злиденні люди, котрих привчили, що прагнути до багатства – даремна справа.
До речі, хильнувши всіх принад ДНР-ЛНР практично увесь дрібний та середній бізнес в цьому регіоні став на виразно проукраїнські позиції. Виховання лихом, так би мовити. Але чому той бізнес мав виховуватися саме таким страшним методом? Невже іншого шляху немає?
Тепер увага! Головним винуватцями всього цього неподобства є не Путін. І не Сурков з Лавровим. Головним винуватцем того, що на Донбасі виник отой нарив є те, що донедавна називалося Українською Державою. Якої насправді не було. Донедавна замість держави ми мали кілька фінансово-політичних угруповань, які однаковою мірою смоктали кров і зі Сходу, і з Заходу, з Півдня і Півночі України. Нацьковуючи при цьому людей один на одного.
Конфлікт на Донбасі не є суто військовим явищем. Перш за все, це війна світоглядна. Кремль протягом десятиріч готував цей конфлікт. Кіно, телебачення, книжки, зайшлі артисти від Кобзона до Порєчєнкова – все було спрямоване на виховання перш за все у люду Ходу та Півдня України відрази від усього українського. Гадаєте, випадковість, що всі негативні персонажі російських телесеріалів мають українські прізвища? Ні, це називається опосередкованим впливом на свідомість. На підсвідомість.
Чверть сторіччя пострадянської епохи Донбас знаходився під шаленим пресом московської пропаганди. Що зробила держава Україна, аби убезпечитися від тієї інформаційної війни? Що робила, окрім парадів шароварів та вишиванок? Де українські серіали? Де українські фільми? Де українські книжки. Не про мову тих книжок і фільмів йдеться – про вміст і зміст. Навіть у Росії вийшла чудова і достатньо об’єктивна книжка про національно-визвольні змагання українського народу. Де історія УПА, не лакована, патетично-героїчна, а – об’єктивна історія УПА російською мовою для Донбасу? Де книжки та фільми про Конашевича, Виговського, Пулюя, Ребета, Крушельницьку, Піддубного, Петлюру? Де про Кожедуба врешті-решт? Зате їх знімають росіяни. Знімають так, як їм хочеться. І подають це в тому числі і через українське кіно та телебачення.
Війну танками та «Градами» можна виграти. І ми її виграємо, рано або пізно. Війну світоглядну виграти набагато важче. Як на мене, саме на це має бути кинуто всі ресурси суспільства, і волонтерські ресурси в тому числі. Натомість купувати берці та теплові зори для армії є набагато престижніше і «патріотичніше», аніж книжки для шкіл та апаратуру для кінооператорів. Скоро майже рік як іде війна, але у нас досі не з’явилося жодного серіалу про героїзм армії й волонтерів, про невиспані ночі хірургів і героїчні битви дипломатів.
Чекаємо на новий нарив десь в Харкові чи Миколаєві?
P.S. Не вважайте за нав’язливу рекламую Ні – вважайте. За нав’язливу.
Нещодавно було створено Інформаційно-освітню сотню, завданням якої є саме боротьба на світоглядному фронті. Це волонтерське об`єднання має амбітні плани в різних сферах гуманітарного життя України взагалі і Донбасу зокрема.
Першою операцією Сотні буде гуманітарний конвой з книжок для шкіл, дитячих садків та бібліотек Донецької області. Вважаємо, що це поле битви чи не важливіше за відбиття танкових атак російської армії. Саме тут – ключ до остаточної перемоги. Ще китайський мудрець Сунь Цзи, усвідомлюючи надважливість інформаційної війни, писав:
«Непереможність полягає в собі самому, можливість перемоги полягає в самому противнику».
Приєднуйтеся словом і ділом, порадою і гривнею.
Тел. Командира ІОС: 067 538 90 41
Тел.. прес-служби ІОС: 096 796 48 36, або 063 938 28 80
Картковий рахунок у «Приватбанк»: 5168 7572 3194 7443 на ім’я Стрій Є.О.
Деталі про Інформаційно-освітню сотню тут:

З повагою,

ПАВЛО  ПРАВИЙ

4 комментария:

  1. У кожного своя думка???
    http://youtu.be/oJEiyUYqm_U

    ОтветитьУдалить
  2. Дуже гарна ідея!!!
    Бажаю долучитися до співпраці!!!

    ОтветитьУдалить
  3. Забрати у БОГАТИХ і віддати БІДНИМ!!!
    http://youtu.be/-LJisL-4u-Y

    ОтветитьУдалить
  4. «Поле битвы, на котором сражается разум, страшнее, чем поле битвы, где умирают, его труднее возделывать, чем пашню.» Оноре де Бальзак.

    ОтветитьУдалить