Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 20 марта 2015 г.

"Русские" царі. Історія деградації

Останнім часом в Росії дуже популярним є тренд самодержавства як політичного устрою країни. Вже і єдину кандидатуру на посаду царя-батюшки знайшли, звісно ж – В.В. Путіна. Дехто навіть вже й царську кров ньому розгледів:
«Владимир Путин - потомок князя Михаила Тверского и княгини Анны Кашинской и родственник всех королевских фамилий Европы» (http://newsland.com/news/detail/id/75032/).
Проте, люд російський 70 років виховували в дусі ненависті до «проклятого царизму», отож, аби ідея у ХХІ сторіччі, епосі Інтернету, лазерів і глобалізації надати одній людині спадкову абсолютну владу, «піпл» треба готувати. І його готують, щосили втискаючи у ватяні мізки ідею «добрых российских царей, которые о народе радели».
Ось, наприклад, два роки тому святкували  400-ліття дому Романових. Паркани й автобусні зупинки рясніли листівками, які запрошували «істинно русскіх людей» відзначити це величне свято. Відбулися молебні. Попи Московського патріархату махали кадилами й закликали молитися за упокій душ останнього «руського царя» Миколи ІІ та членів його сімейства. Бабусі та похмурі чоловіки з підозрілим блиском у очах, і з портретами Романова, відомого в народі як Микола «Кривавий» в руках, пройшлися хресною ходою.
Дійства широко висвітлювали державними ЗМІ
«В России начинают широко отмечать 400-летие дома Романовых. 21 февраля (по новому стилю — 6 марта) 1613 года боярин Михаил Романов был избран на царство. Следствием политического тренда на возвращение к корням стали планы «романовских» торжеств на государственном уровне» (http://www.mk.ru/social/article/2013/03/06/821954-v-400letie-doma-romanovyih-ostanki-tsarskih-detey-pyilyatsya-v-korobke.html).
Про «тренд» - це зрозуміло. Нинішнє політичне керівництво та очільники Церкви щосили намагаються повернути колесо історії назад, відновити оту імперію, що її було втрачено вже бозна коли. Відповідно, тему царів Романових як легітимних (і гаряче коханих) для всіх без винятку народів Імперії щосили пхають у «політичний тренд» того, що отримало назву «Русского мира».
Але я – історик. Намагаючись бути істориком незаангажованим, не можу не сказати, що вклонятися «русскому царю» ніяк не можна. Не лише тому що це – ідея Імперії, чужої українству. Справа в тому, що і росіянин, котрий себе поважає, не може сприймати Миколу ІІ як «русского» царя – а лише – як царя Росії. Або царя росіян. Кому як миліше.
Різниця – величезна. Адже, якщо поглянути в історію, подивитися на генеалогічне дерево династії Романових, переконуєшся, що царі ці по крові були хто завгодно, але – не «русские».

Як Московію вкрали у Рюриковичів.
Всім відомо, що першими князями Ростовського, а потім - Володимиро-Суздальського, яке постало замість нього,  князівств, звідки пізніше постала Москва, були вихідці з молодшої гілки Рюриковичів. Вірніше, треба навіть говорити не про Рюриковичів як таких, а – про Мономаховичів, бо першим князем Ростовської землі був знаменитий Юрій Володимирович (Долгорукій) – син Володимира Мономаха.
Саме Юрій Довгорукий був засновником (за легендою, бо є відомості про більш пізнє заснування міста) Москви.
На той час це князівство власне Руссю не вважалося, прийнято говорити про таку собі провінцію, колонії. В середньовічній літературі Володимиро-Суздальське князівство називали Заліською Украйною, або просто – Заліссям. А у Новгородських літописах воно згадується як Низовська земля.
Свою окремішність від Русі чітко усвідомлювали і правителі того часу, про що свідчать літописи:
«Суздальський літопис: «Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью» <…>
Іпатіївський літописний звід «Літо 1155. Юрій іде із Суздалі на Русь і прийде Києву» <…>
Та й сам Юрій Довгорукий у 1135 р., в Суздалі сидячи, журиться, що «немає частки в Руській землі мені і моїм дітям!»  (Г. Могильницька. Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства).
В принципі, ми це проговорюємо лише затим, аби народ знав, що ніколи не було таких утворень, як Північно-Східна Русь та Новгородська Русь. Більше того – не було й Київської Русі. Була тільки – Русь. З центром в Києві. Автентична територія якої (в імперії це називається метрополія) більш-менш співпадала з нинішньою Київською областю та деякими сусідніми з нею.
Молодші Рюриковичі (Мономаховичі) правили Заліссям, аж до того, як воно почало зватися Московією; потихеньку «збирали землі», користуючись підтримкою ханів Золотої орди, з якими постійно родичалися, потім – брутальною військовою силою та інтригами. Загалом, поставала звичайна імперія східного типу. І все було добре аж до 1613 року.
Потім настали часи Великої смути.
Почалося все зі смерті царя Іоанна IV. Після того, як під час чергового припадку буйності Іван Жахливий прибив свого старшого сина Івана, єдиним спадкоємцем престолу став молодший Федір Iоанович. Новий цар був трохи не в собі. Як характеризував його сам Іван IV:
«… постник и молчальник, более для кельи, нежели для власти державной рождённый» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Фёдор_I_Иоаннович).
Інші сучасники, а також історики – більш категоричні й відгукуються про царя як про скудоумного. Наприклад,
«Шведский король говорил, что русские на своём языке называют его «durak» (http://vivovoco.rsl.ru/VV/BOOKS/DANGER/PART_2.HTM).
В часи царювання Федора І фактичним володарем Москви був знатний боярин, шурин царя – Борис Годунов. Усі, в тому числі й іноземці знали: на троні сидить Федір І, а править – Годунов. Саме до нього на аудієнцію йшли не лише державні мужі, та воєначальники, але й – закордонні дипломати. Взимку 1598 року цар тяжко захворів і помер так само тихо, як і жив. Так припинилася Московська династія Рюриковичів.
А в лютому 1598 року на царство обрали Бориса Годунова. Це була компромісна фігура, бо, окрім здібностей державного правителя, він ще й міг вважатися родичем Рюриковичів (його сестра була дружиною царя Федора).
По смерті Годунова на трон сів його син - освічений, розумний, але нещасливий – Федір ІІ Борисович. Він правив лише 2 місяці й був убитий боярами в змові з Лжедимітрієм І.
Ми зараз не розглядатимемо перипетії політичних подій того часу. Нам цікава генеалогія царів Росії.
Отож, після звільнення Москви від прибічників останнього самозванця, яких було немало в період династичної кризи в Московії, постало питання про те, хто буде царем.
Сильна царська влада боярам була не потрібна. Тож їх вибір впав на Михайла Федоровича Романова. На той період хлопцю було 16 років. Ніякими особливими якостями він не вирізнявся, і за легендою, бояри обрали його, кажучи «новий цар малий, недосвідчений, будемо при ньому правити». Насправді вирішальну роль тут зіграли інтриги батька нового царя – «названого патріарха» Філарета (в миру – боярин Федір Микитович Романов), котрий фактично і правив країною нарівні з сином. Проте нас не це цікавить. Цікавить рід.

Як бачимо, тут вперше з`являється прізвище Романових. До роду Рюрика вони не мали жодного стосунку. Перший відомий предок Романових – московський боярин Андрій Кобила часів Івана Калити. Звідки походить той Кобила? Маємо офіційні відомості. Тримайтеся міцніше за стілець.
«…князь Гланда Камбила, сын князя Дивона, потомок прусского короля Видевута, утомлённый в борьбе против Тевтонского ордена, выехал в 1287 году вместе со своим сыном и множеством подданных к великому князю Александру Ярославичу Невскому. Там он крестился с именем Иван, а его сын получил прозвище Кобыла, что объяснялось опиской писца» (http://exclav.ru/stati/avtoryi/dinastiya-romanovyih-i-prussiya.html).
Нагадаємо, що пруси – це германізоване слов’янське плем’я, яке на часи Івана Калити вже говорило німецькою.
Андрій Кобила не мав навіть титулу князя. І його нащадки не мали. Не мали навіть боярського чину. Були лише придворними царськими, тобто – двірнею. Роман Захарович Юр`їн-Кошкін, який вважається родоначальником роду Романових, був окольничим (другий після боярина чин Думи) та воєводи (намісника в провінційних містах та командира ополчення).  І лише в 1562 році діду новоявленого царя – Микиті Романовичу Захар`їну було пожалувано титул боярина. За що? За які заслуги? Так він же був братом першої дружини Івана Грозного – Анастасії! Негоже, аби у цариці родичі перебували лише в дворянському званні.
Нікуди правди діти – доводиться констатувати, що обраний на царство Михайло на той момент вважався вихідцем із «худого» роду. Його генеалогія не йшла ні в яке порівняння з князями Волоцькими, або Одоєвськими, або ті ж Баратинськими. У них в усіх у жилах текла кров Рюрика, нехай і капітально розбавлена.
У 1613 році в числі можливих кандидатів на царство був Іван Михайлович Воротинський. Боярин. Старший син останнього удільного князя Михайла Івановича. Рюрикович. Чому не вибрали його? Бо був членом «Семибоярщини», характеризувався як талановитий і жорсткий адміністратор і воєвода. Отож татусь майбутнього царя Михайла, просуваючи синка на трон, лякав решту боярства, що цей цар «буде злий»!  
Вкравши у роду Рюриковичів трон для нащадків Кобили, який колись гнувся перед Рюриковичами, підмітаючи підлогу бородою і принижено іменуючи себе «холопом царським Андрюшкою», Федір Микитович вирішив, що не зайвим буде обзавестися і прізвищем. Не довго думаючи, царський тато взяв за прізвище ім`я свого дідуся.
Так в компанії володарів, які мали право на трон за походженням, з`явилися худосочні Романови. Вискочки. Штучна еліта.

Прокляття трону Рюриковичів.
Та не в коня корм, як кажуть в Русі. Царями зробитися Романови змогли, але що то були за царі! Про Михайла Федоровича ми вже казали. Ні риба – ні м'ясо. За дружину він взяв княжну Марію Володимирівну Долгорукову, з чернігівських Рюриковичів. Хід розкішний – хоч таким чином влити в свій рід кров істинних властителів Русі. Та не так сталося. Марія захворіла і померла через 5 місяців після весілля.
Щодо смерті першої дружини першого царя із «знатного» роду Романових існують дві версії. Обидві дуже цікаві. Згідно з першою, царицю могли отруїти. Хто? Невідомі особи, з числа тих
«… кто хотел воспрепятствовать усилению Рюриковичей около престола» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Долгорукова,_Мария_Владимировна).
Тихенько собі свиснемо. Наскільки ж мала деградувати Московія як держава спадкоємців Рюрика, щоб в ній почали хазяйнувати типи, які не бажали повертати престол Рюриковичам! А може, це все ж була хвороба? Божа кара Романовим за те, що зазіхнули на висоти «не по чину»? Друга версія – ще крутіша:
«Мария Долгорукова скончалась от родовых схваток, произведя на свет нежизнеспособного ребенка. Как отмечают исследователи, это может означать, что царь женился на уже беременной…» (там само).
Нічого собі! Та хто ж насмілився запліднити наречену самодержця Всєя Русі?! Що за бєспрєдєл? Уявіть собі, до царських палат взяли жінку, яка має народити первістка, спадкоємця престолу, і виявляється, що той первісток – байстрюк! При тому – байстрюк від невідомого батька! Від себе додамо – нежиттєздатний байстрюк!
Історики чомусь не розглядають інший варіант. У цариці могли бути просто передчасні пологи. Вірніше, за сучасними медичними нормами, зважаючи на термін можливої вагітності (якщо батьком був Михайло), то був спонтанний аборт (викидень).
Гарний початок царювання династії Романових! Чи не давнє прокляття висіло над троном? Все могло бути, цілком могло бути «пороблено», аби захистити великокнязівський стіл від осіб, що не належали до роду Рюрика.
За другу дружину Михайло взяв собі нікому не відому дворянку – Євдокію Лук`Янівну Стрєшньову. Вона й народила спадкоємця – майбутнього «тішайшєго» царя Олексія Михайловича. Зовні то був один з найкращих царів за всю історію Росії. Провів багато реформ в державному управлінні, фінансах та армії. Не був кровожерливим, що для Москви є чималою дивиною. Однак…
Зла доля висіла і над першим з уроджених царів династії Романових. Олексій Михайлович майже напевне мав якісь генетичні вади, які призвели до появи на світ нежиттєздатних дітей. Цар цей мав дві дружини, які загалом народили 16 дітей. Від Марії Іллівни (Милославської) – 13 синів та дочок. До похилого віку доживали лише жінки. Хлопчики (всі!) від народження мали слабке здоров`я, і це є незаперечним свідченням деградації.
Старший, спадкоємець трону Дмитро помер в 3 роки. Федір (Федір Олексійович (III) – вступив на престол після смерті батька, в 14 років. На цей час був тяжко хворий, з раннього дитинства страждав на скорбут (цинга). Як відомо, цинга розвивається через нестачу в організмі вітаміну С і в принципі лікується дуже легко – відповідною рослинною дієтою. У випадку з царем Федором не допомагало нічого. Висновок: його організм просто не міг засвоювати цей вітамін в необхідній кількості і не виробляв його сам. Це – гормональні порушення. Помер цар Федір в двадцятирічному віці і на той час на нього вже було страшно дивитися.
Іван V, як відомо, був наступним за старшинством спадкоємцем престолу. Але він відрізнявся великою хворобливістю. За наявними відомостями, страждав на слабоумство. Був абсолютно не здатен правити. Серед бояр обговорювався варіант з його відстороненням від влади на користь молодшого – Петра. Але цього не відбулося через спротив родини Милославських. Тож Івану просто додали «співправителя» - того ж таки Петра.
«Иван Алексеевич прожил дольше всех отпрысков мужского пола царицы Марии Ильиничны, но уже к 27 годам он был совсем дряхлым, плохо видел и был поражён параличом» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Иван_V).
Від Наталії Кирилівни Наришкіної цар Олексій Михайлович мав трьох дітей – дві доньки і сина. Молодша дочка – Феодора померла у віці 4 років. Інша донька – Наталія дожила до 43 років. Але за неї – трохи згодом. Зараз нас цікавить знаменитий Петро «Великий».
Він був знатним виродком. Страждав на епілептичні напади і судоми, які супроводжувалися диким головним болем.
«… молодой царь начал страдать досадным, нередко заставлявшим его испытывать мучительные унижения, недугом. Когда Петр возбуждался или напряжение его бурной жизни становилось чрезмерным, лицо его начинало непроизвольно дергаться. Степень тяжести этого расстройства, обычно затрагивавшего левую половину лица, могла колебаться: иногда это был небольшой лицевой тик, длившийся секунды две-три, а иногда -- настоящие судороги, которые начинались с сокращения мышц левой стороны шеи, после чего спазм захватывал всю левую половину лица, а глаза закатывались так, что виднелись одни белки. При наиболее тяжелых, яростных припадках затрагивалась и левая рука -- она переставала слушаться и непроизвольно дергалась; кончался такой приступ лишь тогда, когда Петр терял сознание»(http://zanuda.offtopic.su/viewtopic.php?id=1369).
Пропаганда пояснювала це переляком, який Петро пережив під час стрілецького бунту. Але це неправда. Бунт стався коли Петру виповнилося 10 років. Після цього аж до юного віку нічого не відбувалося, а потім почалося. Хвороба, яка, видно, дрімала, вилізла, спровокована пиятикою та гультяйством.
Відзначимо, що і зовнішність останнього царя і першого імператора була дуже своєрідною. При високому зрості (204 см.) мав ногу… 38 розміру. Одяг Петра – 48 розміру, що говорить про хворобливу худорлявість. Цар мав непропорційно маленькі руки й голову, вузькі плечі. Загалом – досить неприємна картина. Щоправда, завдяки портретистам та радянському кіно Петро І постає таким собі чудо-богатирем. Досі розповідають, що Петро мав величезну силу – гнув підкови та металеві тарілки. Щоправда при цьому не уточнюють, що підкови ті були парадні – дуже тонкі, схожі на ті, які зараз використовуються на іподромах, а тарілки – срібними.
Між іншим, непропорційно маленька голова може бути ознакою мікроцефалії (можливо, в легкій стадії). Словом, красень.
Додамо сюди ще напади жахливого неконтрольованого шаленства, видатну жорстокість, садизм (любив власноруч катувати арештантів), алкоголізм і навіть гомосексуалізм, про який не лише відкрито говорили в гвардії, зачисляючи в коханці царя Меншикова («Цар живет с Меншиковым блудно»), але й свідчення сучасників (Бєрхольц, Бєцкой, Кон) – і отримаємо сумну картину.
До 11 років Петро не міг навчитися… читати. Все ще вчив абетку. До кінця життя писав з величезною кількістю граматичних і стилістичних помилок. Зараз такого учня спровадили б до спецшколи для розумово відсталих дітей…
А знаменитий «Всепьянейший Собор»? А страти священиків, коли їх вішали на спеціальних шибеницях у вигляді хреста кати, перевдягнені… попами (детальніше можна подивитися тут: http://polis-luga.blogspot.com/2011/07/blog-post_25.html)?
«Из трех детей Петра от Евдокии Лопухиной в младенчестве и раннем детстве умерли двое. Из двенадцати детей от Екатерины -- десять (десятая, дочь Анна, скончалась двадцатилетней). Роковые случайности или патология, препятствовавшая производству на свет жизнеспособного потомства?» (http://zanuda.offtopic.su/viewtopic.php?id=1369).
Питання, як на мене – риторичне.
Проте тут все складніше. Зауважте: деґраданти Петро та Іван народжені від різних жінок. А от батько в них – один. Відповідно, провина лежить не на жінках. Вже Олексій Михайлович був носієм неповноцінних генів. За великим рахунком, саме з нього почалося падіння дому Романових, бо вже його, а не Петрові діти мали всі ознаки нежиттєздатності.
До речі, царівна Наталія, улюблена сестра Петра, поділяла всі його розваги. Вона так і не вийшла заміж (цікаво, чому?) і померла від гострого гастриту шлунку, спровокованого, видно, надмірним вживанням алкоголю. Та це – ліричний відступ. Про Петра будемо закінчувати, хоча ця тема – воістину невичерпна.
Власне, можна сказати, що на Петрі Олексійовичі автентична династія Романових і закінчилася. Рідний син Петра, царевич Олексій, який спробував усунути з трону безумця, котрого у суспільстві відкрито іменували «антихристом» помер у в`язниці. Після смерті Петра трон перейшов до його онука – Петра ІІ – сина царевича Олексія та німецької принцеси Шарлоти Кристіни Софії Брауншвейг-Вольфенбюттельскої. На престол вступив в 11 років і помер од віспи у 14. Ніяк проявити себе не встиг. Оцей хлопчина є останнім представником роду Романових по прямій чоловічій лінії.
Шість царів, включно з Іваном, співправителем Петра І. З них половина – відверті виродженці, а решта є тими, хто тих виродженців призвели на світ.
Жодного нормального чоловіка!

Як німці стали російсьми царями.
Петро І, як відомо, офіційного спадкоємця не залишив. Який час Російською імперією правила Катерина І (Марта Скавронська), що походила чи то з латиських, чи то з естонських селян. Нею ж було складено заповіт про успадкування престолу, за яким після неї мав правити Петро ІІ Олексійович, а в разі його смерті – одна після другої – донька царя Івана V Ганна та донька самої Скавронської – Єлизавета Петрівна.
Так і сталося. Коли Петро ІІ помер од віспи, на престол зійшла Ганна Іоаннівна. Це була вже не трагедія Романових – це була трагедія Росії. До цього моменту спадкоємність престолу визначалася лише по чоловічій лінії. Ця традиція походить з давнього степового права, яким керувалися руси від Рюрика. Якщо правитель не мав сина – влада переходила до брата, або племінника, і так – далі по генеалогічному дереву, але завжди – лише по чоловічій лінії. Наші предки, звісно, генетики не знали, але тим не менш цілком вірно вважали, що повноцінна «кров», тобто – генетична спадковість – передається від чоловіків.
А тепер влада офіційно переходила жінці. В принципі, нас мають дуже цікавити перетасування на троні в період від 1725 по 1762 роки, адже вервечка спадкоємниць та спадкоємців, від Ганни Іоанівни та Ганни Леопольдівни до дочки Петра І – Єлизавети, яка не залишила нащадків, уривається з воцарінням Петра ІІІ.
Сталося от що. Бездітна Єлизавета І прагнула закріпити трон за нащадками свого батька – Петра І. Але де їх взяти? Єдиний, хто хоч якимось боком мав стосунок до царя-антихриста, був син іншої його дочки Ганни Петрівни.
Цю даму ще в 1710 році було видано заміж за онука пруського  короля, герцога Гольштейн-Готторпського Карла Фрідріха. Російські історики не можуть не визнавати, що
«После брака Анны Петровны с герцогом Карлом Гольштейн-Готторпским род Романовых фактически перешёл в род Гольштейн-Готторпов…» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Романовы).
Це дуже серйозно, бо відтепер першочергове право на престол Російської імперії перейшло до німців. З цього момент спадкоємцем трону став син Ганни Петрівни, якого звали Карл Петер Ульріх Гольштейн-Готторпський. Просто безподібний русак, чи не так?
В Росії його швиденько хрестили під іменем Петра ІІІ Федоровича, і на трон сів хлопчик, який не знав майже ні слова по-російськи, зате з дитинства страждав на алкоголізм.
Для нас цікаво, що
«…по династическому договору сын от данного брака (будущий Пётр III) признавался членом Дома Романових» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Романовы).
Замисліться, панове, а надто ті, хто полюбляє носитися з портретами «русских царей» над тим, що відбулося. За всіма династичними принципами, від моменту помазання на престол Петра ІІІ Всеросійські імператори не мали жодного права називатися Романовими. Це добре розуміли вже тоді. І вийшли з ситуації дуже просто: написали папірець, типу «вважати Петра ІІІ не німцем, а – руським».
Відсміявшись, ми на це скажемо так: якщо хтось напише довідку, що шакал віднині іменується левом, то від цього реально шакал на лева не перетвориться – скільки б печаток ми на ту грамоту не присобачили. Тож, панове «истинные патриоты», ви маєте знати, що
«…по генеалогическим правилам императорский род именуется Гольштейн-Готторп-Романовский…» (там само).
Додамо, що елементи гольштейнського герба відтоді хизуються в родовому гербі «Романових» (Олексій Михайлович, певне, в труні перевертається) та на гербі Російської імперії.
Ідемо далі.
Прийшов час народжувати спадкоємця престолу і Петру ІІІ, в чиїх жилах вже текла половина німецької (з домішкою шведської) крові, підібрали дружину. Нею стала Софія Августа Фредеріка Анхальт-Цербстська-Дорнбун. Теж щира русачка. Після хрещення за православним обрядом вона отримала ім`я Катерини ІІ Олексіївни.
Скільки шкоди для історії Росії та інших народів імперії зробила ця шпигунка пруського короля – окрема тема. Згадаємо знищення оригіналу «Повісті минулих літ» з подальшим створення фальсифікованих «копій» викликаними з Німеччини Байєром, Шльоцером та іншими «патріотами» землі руської. Ця компанія вигадала і «норманську теорію», згідно з якою Рюрик та його рід мають коріння не від россомонів, які володарювали в Степу, не від нащадків великого сарматського суперєтносу, які (нащадки) носили найвищій з можливих титулів – кагана, що відповідає європейському титулу «імператор» (REX), а – від диких нікому не відомих варягів.
Ну то – окрема велика розмова. Зараз ми маємо лише усвідомити, що від шлюбу чистокровної німкені з напівнімцем народився майбутній імператор Павло І. Не важко підрахувати, що в його жилах текло вже 2/3 німецької крові.
Павло І залишив по собі спадкоємця – Олександра І Павловича. Матір`ю його була Ганна Федорівна. Але так її звали по хрещенню. А народилася ця жінка як Софія Марія Доротея Августа Луїза Вюртембергська. Окрім Олександра І її сином був і наступний імператор – Микола І Павлович. Обидва мали вже 1/8 руської крові.
Дружиною Миколи І (і матір`ю імператора Олександра ІІ Миколайовича) пощастило стати Олександрі Федорівні, до хрещення - Фредеріка-Луїза-Шарлотта-Вільгельміна Пруська.
Дружина Олександра ІІ – Марія Олександрівна (Максимиліана-Вільгеміна-Августа-Софія-Марія Гессен-Дармштадтська), матір майбутнього Олександра ІІІ-го.
Дружина Олександра ІІІ – Марія Федорівна (Марія-Софія-Фредеріка-Дагмара Датська) народила того, хто став останнім імператором Російської імперії – Миколу ІІ. Не важко підрахувати, що цей імператор мав у собі аж 1,5 %(!) руської крові. А його спадкоємець – цесаревич Олексій, якого народжено імператрицею Олександрою Федорівною (Аліса-Вікторія-Олена-Луїза-Беатриса Гессен-Дармштадтська) і поготів був – «стовідсотковим руським».
У останнього імператорського подружжя було так «багато» руського, що вони спілкувалися або французькою мовою, або (коли розмова була складною) переходили на німецьку, бо імператриця практично не володіла російською.
Оті постійні шлюби з вихідцями із пруського королівського дому призвели ще до однієї біди: цесаревич Олексій страждав на гемофілію – захворювання, яке виникає через збої в хромосомах. Ціна шлюбів між родичами.
Отож, констатуємо, що називати Романових «руськими царями» є некоректним. Династія по крові і навіть формально – німецька. Не зайвим буде нагадати «патріотам», що «дом Романовых» впав саме тому, що його члени сприймалися росіянами як чужинці. Царську родину відкрито називали німцями і звинувачували в пособництві Німеччині, з якою Росія вела тяжку війну.
Навіть лідери білого руху, які боролися з більшовиками, ще за живого колишнього імператора Миколу ІІ не передбачали його повернення на трон. Більше того, монархісти складали дуже невелику частину цього руху.
P.S. бажаєте підписатися на книгу "Владимир. Крещение ложью"? Дізнатися, хто і чому убив Володимра Великого; чому князі Борис та Гліб становили смертельну загрозу для Візантії; хрестив енязь Володимир Русь 988 року чи це є величезна исторична містифікація?
Деталі тут:
http://pavlopraviy.blogspot.com/2015/10/blog-post_20.html

З великим привітом від знайомих нащадків
Рюрика з роду князів аратинських,

ПАВЛО  ПРАВИЙ.

Комментариев нет:

Отправить комментарий