Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 22 мая 2015 г.

Симон Болівар українського народу

        Мало знайдеться людей в історії України, чиє ім`я викликало б стільки суперечок, стільки емоцій, від захоплення до відвертої чорної ненависті. Ця людина, яка протягом більш ніж 70 років була уособленням «українського буржуазного націоналізму», людина, з якої багато хто з українців робив і надалі робить ікону, тоді як інша їх частина - так само наполегливо малює злочинцем.
                22 травня 1879 року народився Симон Васильович Петлюра...


      Завдяки старанням радянської пропаганди, постать Симона Петлюри досі оточена ореолом сумнівної слави «буржуя, шовініста та антисиміта». Почитавши книжки, видані за 70 років в СРСР, а також ті, що видаються в Росії й зараз, починаєш розуміти, звідки могла з`явитися «кривава примара українського націонал-фашизму» у вигляді ОУН-УПА. Але якщо Бандера, завдяки широкій дискусії, яка виникла зараз, з великими труднощами, дуже повільно, але все ж поборює всю ту неправду, яка нагромаджена про нього комуністами, то Петлюра, опинившись в певному «затінку», залишається своєрідною «білою плямою» для сучасного українця.
      В одному дописі дуже складно показати реальне обличчя Петлюри, бо надто багато нагромаджено матеріалів, які потребують спростування, і - надто багато, які мають бути підтверджені як істина. Тож ми зупинимося на кількох моментах. Кількох міфах, які досі продукуються певними псевдоісториками, завданням яких є не пошук істини, а обслуговування потреб відділів пропаганди політичних партій, а то й окремих Урядів, і не лише в Україні.

      Міф перший. «Буржуазність»
      «Народився в Полтаві, в дрібнобуржуазній родині», - сказано в відповідному розділі російської Вікіпедії. Нічого не хочемо сказати поганого про автора, але хочеться запитати цю людину: з яких це часів візник є «уржуєм» хоча б і дрібним. Якби той анонім, який писав це, обізвав сучасних таксистів «уржуями» міг би й отримати за таке по пиці. А от обізвати «уржуєм» батька Симона - Василя Петлюру, який все життя возив людей вулицями Полтави за мідний гріш - будь ласка.
     Отже, за, як любили говоити комунстичні пропагандисти, за «соціальним походженням» Симон Петлюра до буружуазії жодного відношення не мав. Чим іще можна підкріпити штамп недобросовісних «історикоів»? А нічим. За своїми політичними поглядами Петлюра був соціалістом. З 1900 року перебував в Революційній українській партії (РУП), а пізніше став співзасновником Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДПР), тобто Петлюра фактично перебував в одній партії з Лєніним, Плєхановим, Зінов'євим, Сталіним, та іншими «батьками» російського революційного руху. До речі, Симона Петлюру добре знав і цінив «вождь світового пролетаріату», який дуже добре висловлювався про публицістику молодого українського революціонера.
      Єдине, що можна закинути Петлюрі, так це те, що він, на відміну від інших українських соціал-демократів, відпочатку стояв на позиціях прибічника створення незалежної української держави.  Але сприймати це як негатив можуть лише комуністи, котрі записують всіх подібних людей до «негідників». За великим рахунком, необхідність хоч якось приписати Петюру до апологетиків «українського буржуазного націоналізму», змусило агітаторів щось придумувати про належність його до «дрібнобуржуазного середовища», адже, за філософськими побудовами комуністичних дослідників, саме «середовище» визначає характер і політичні переконання людини.
Радянські пропагандисти Симона Петлюру виставляють контрреволюционером, хоча в уряді Директорії він репрезентував Соціал-демократичну партію.

Міф другий. Німецький шпигун. 
Радянсько-більшовистська пропаганда малює петлюрівців, не жалкуючи чорної фарби. Серед популярних казочок, які було спрямовано на створення негативного образу Петлюри й петлюрівців є та, що Головний Отаман буцімто був шпигуном германського Генерального штабу, а його козаки - посібниками німецьких загарбників, яким допомогли дістатися аж до Ростова.
Тут, як кажуть, проглядається «Фройд». Бо зараз вже ніхто не сперечається, що саме Лєнін отримував гроші від германського генштабу (через свого однопартійця Ганєцкого). І не лише від німецького - мало кому відомо, але в 1905 році, коли йшла війна між Росією та Японією, Лєніну со товаріщами «обломилася» спонсорська допомога з Токіо. За великим збігом обставин, саме після цього російську залізницю (на залізниці більшовистські підпільні організації були чи не найсильнішими) буквально паралізувало хвилею стачок, що неабияк сприяло поразці імперії Миколи ІІ в тій війні.
Однак повернемося до Петлюри. Можна звинувачувати його в чому завгодно, але - не в прогерманській політиці. Навпаки, він робив ставку на країни Антанти,  що й обумовило його союз з паном Пілсудським - Петлюра сподівався, що країни Західної Європи будуть зацікавлені в польскько-українському тандемі, який став би перепоною більшовистському тиску. Саме ці сподівання призвели, на нашу думку, до найбільшої помилки Петлюри - угоді з польским Урядом щодо поступок українськими етнічними землями на захід від Збруча.
Та ставка Петлюри не зіграла. Лондон і Париж, домовившись про створення сильної Польші, робили все, аби цю домовленість реалізувати. Пілсудський на цьому грав. Для нього не було сенсу допомогати українцям створювати незалежну державу, поскільки за пітримки Антанти він мав шанс загарбати всю правобережну Україну, реалізувавши таким чином «споконвічну мрію» польского народу про Польщу кордонів 1772 року.
Якщо кого звинувачувати в співпраці з німцями, то це Гетьмана України Павла Скоропадського. Але, не сперечаючись по суті, горе-історики чомусь «опускають» тему Скоропадського. В сучасній Росії багато хто чув про Петлюру. А про Гетьмана? А чому? Тому, що довелося б розповідати про те, що «німецький шпигун» Скоропадський одночасно був і... прихильником «єдіной і нєдєлімой». Він не бачив Україну незалежною державою - лише автономією у складі «нової Росії». Він спирався на російські кадри, перш за все - військові. Словом, Гетьман України Павло Скоропадський з точки зору пропаганди не є тією особою, яку можна подавати як «самостійника-націоналіста», предтечу бандерівців, котрі, за штампами московської пропаганди, були ідейними послідовниками саме Петлюри, в тому числі, у співпраці з Берліном.
До речі, після поразки революції в Україні обидва керівники урядів опинилися в еміграції. Так от, у столиці Третього Рейху опинився саме Павло Скоропадський, він і орієнтувався на націонал-соціалістів, і загинув  1945 році під час бомбардувань союзною авіацією Берліну. А «німецький шпигун» Петлюра емігрував до Парижа...

  Міф третій. Антисимітизм.
 Приналежність Петлюри до «самостійників» била по ньому лише до 1991 року, відколи на світовій мапі не постала молода держава - Україна. Відповідно, людина, яка боролася за створення такої держави мала всі шанси стати в очах вже сучасних українців національним героєм. Такий розвиток подій зовсім не сподобався певним особам із великодержавних кіл. Треба було терміново знайти материал, на якому можна було б дискедитувати Симона Петлюру. Шукали недовго. Під руку потрапило старе кліше «антисиміта».
В 1917-1921 рр. Україною прокотилися великі хвилі єврейських погромів. Це так. Але звинувачувати Петлюру в них - те саме, що висувати подібні звинувачення на адресу очільників козацько-селянських повстань Гонти та Залізняка. Були єврейські погроми під час козацько-селянської війни під проводом Хмельницького? Були. Але «Хмеля» чомусь в атисиміти не записують. І правильно роблять.
 Будь-якій нормальній людині зрозуміло, що в тій анархії, в тому безвладді, яке встановилося на територіївсієї колишньої Російської імперії після більшовистського перевороту, володарювало право сильного. Тому різні «отамани» та «генерали» взялися за практику насильства щодо євреїв. Така ситуація мала під собою об`єктивне підгрунтя. По-перше, євреї в імперії все ж таки відносилися до більш-менш заможної верстви населення. Навіть пересічний кравець чи базарний перекупник виглядали багатіями на тлі селянина чи поденного робітника, не кажучи про крамарів та гендлярів. Відповідно, у різного пошибу отаманів виникала спокуса грабунків, під які вони подводили нехитру житейську «ідеологічну базу», яка, до речі, є досить популярною й нині: в усьому винні жиди. По-друге, і це теж треба чесно визнати, самі євреї (не всі, звичайно) дали немало приводлів та причин до такого до себе ставлення. Тому громили євреїв усі: денікінці й махновці, червоноармійці й врангелівці, колчаківці й «зелені». А винен лише Петлюра?
В чому полягають конкретно звинувачення його в антисемітизмі й причетності до єврейських погромів? Знайдено документи з його наказами щодо організації та проведення погромів? Ні, не знайдено. Навпаки, в спецхранах відповідних архівів можна знайти десятки й сотні наказів та розпоряджень Головного Отамана щодо запобіганню насильству. Є факти віддачі під суд і страти винних в масових грабунках та убивствах євреїв.
 17 червня 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра видав черговий наказ по військах щодо «Рішучої боротьби з більшовистськими провокаторами єврейських  погромів». Комуністичні агітатори скажуть, мовляв, це - для проформи, просто ще один пропагандистський хід видатного українськго юдофоба. Ну не могли більшовики провокувати, а тим більше проводити погроми євреїв! Вони ж інтенаціоналісти! А багато хто із сучасних російсько-українських «патріотів» додасть: «Більшовики в основній своїй масі сами були жиди!»
Але на це є свідчення видатного єврейського письменника Ісаака Бабеля (мовою оригіналу):
 «Один еврей который в то время проживал в г. Дубно (ныне Ровенская область Украины) и приходил к Буденному жаловаться на бесчинства его воинов, допущенные по отношению к его семье. Буденный вышел из-за стола, за которым он пировал, поднял у жалобщика рубашку, сделал сбоку кожную складку и прострелил ее, сказав, что в следующий раз, если он, «жидовская морда», придет еще жаловаться на его бойцов, то он ему выстрелит прямо в живот (пострадавший демонстрировал рубец на боку, оставшийся у него после этого «урока») ( «Кем является Симон Петлюра для истории Украины?» // otvety.google.ru/).
 Можна згадати єврейський погром, який вчинили червоні «воїни-інтернаціоналісти» в Одесі 2 травня 1918 року. Погром був настільки жахливий, а крові пролилося так багато, що більшовистське керівництво не змогло його приховати і вивернулося, оголосивши, що це стало можливим через «нєсознатєльних єлєментов» в підрозділах Червоної Армії, не пояснивши, втім, чому «сознатєльниє єлементи» все те не припинили й не перестріляли «окремі прикрі випадки».
А що Петлюра? Петлюра, і про це мало хто знає, заснував в своєму Уряді посаду (до речі, єдину для представників національних меншин) міністра у єврейських справах, яким став Піхнос Красний - один з лідерів єврейської общини України.
І ось заклик до віськ УНР та місцевого населення, виданий Урядом і підписаний Петлюрою і в якому, зокрема зазаначались «... сумні наслідки і величезна шкода, які несуть для Українського народу і для діла визволення Української Народньої Республіки протиєврейські погромні події...» Симон Петлюра закликав населення «... ділом допомогти Народньому Уряду знищити в корні всі ці злочинні для нашої республіки з`явища».
І не лише закликами обмежувався Головний Отаман. Наприклад, 20 березня 1920 року за його наказом було розстріляно отамана Запорізької бригади Семесенка, який вчинив жорстоку різню євреїв в Проскурові. Щоб усвідомити, наскільки швидкою була розправа, треба сказати, що погром було скоєно 4 березня. Тобто, трохи більше ніж за два тижні(!), в умовах тодішнього безладу, Симон Петлюра встиг не лише дізнатися про злочин, але і розібратися в тому що сталося, і заарештувати винного, і винести присуд, і виконати його. Нашим би можновладцям таку оперативність та принциповість!
Словом, абсолютно зрозуміло, що звинувачення Петлюри в антисимітизмі й організації погромів, м`яко кажучи, висосане з пальця. Недаремно Петлюра як отримав ще в школі призвсько «Жидівський батько», так і мав його до кінця днів своїх.

 Міф четвертий. Убитий єврейським месником.
Після поразки визвольних замагань в Україні Симон Петлюра недовгий час жив в Польщі. Однак, через наполегливі подання Москви до Уряду Пілсудського про видачу, колишній Головний отаман, щоб не ризикувати, віїхав до Прижу.
25 травня 1926 року на розі вул. Расіна та бульвару Сан-Мішель Симон Петлюра був застрелений  Самуілом-Шльомою Шварцбурдом.
Суд над убивцею раптово став одним із хітів в тогочасній пресі. І це - незважаючи на масу подібних інцидентів в переповненому «білоемігантами» Парижі. Здавалося б: ну яка цікавість французів до того, що один емігрант застрелив іншого? Але процес над Шварцбурдом став сенсацією. Чому так сталося? На це питання ми відповімо трохи нижче, зараз же скажемо, що С. Шварцбурд відпочатку позиціонувався як месник-одинак. За версією, яку було надано суду, мотивом його вчинку була помста Петлюрі за вбивство під час погромів в Україні 15 родичів Шварцбурда.
Від самого початку суд той був дуже дивним. Як вірно зазаначено в одній з публікацій (мовою оригіналу):
   «Во время судебного процесса над убийцей Петлюры парижские присяжные заседатели почему-то поставили на обсуждение вопрос: виновен ли Петлюра в еврейских погромах... но ведь судили-то Самуила Шварцбарда за убийство Семена Васильевича, а не наоборот... Даже у Фемиды в демократической Франции отказал рассудок, когда она взялась за дело Петлюры. Такая вот была необычная личность» (http://www.hrono.ru/biograf/bio_p/petljura_s.php).
 Треба додати, що не лише в незвичайності особистості Петлюри була справа. Москва зробила все, аби суд над Самуілом Шварцбурдом зробити «процесом сторіччя», зрозуміло з яких причин.
На захист убивці піднялася вся комуністична преса не лише Франції, але й Європи. На захист убивці було кинуто найвправніших, найдорожчих  адвокатів. На захист убивці виступили: нобелевський лауреат Анрі Бергсон, письменники Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Максим Горький, фізик Альберт Енштейн. Навіть сумнозвісний Олександр Керенський відзначився.
Особливо шокувало прибічників Петлюри виступ на боці підсудного колишніх соратників Головного Отамана, зокрема Володимира Вінниченка. Що змусило їх піти на такий вчинок? Що змусило говорити неправду? Стара ворожнеча (Петлюра николи не толерував Вінниченка, Грушевського та Ко), яку можна було потішити розправою над мертвим вже противником? Відпрацьовували можливість повернення в Україну, щодо якого тоді Вінниченко саме вів перемовини з більшовиками? Ми цього ніколи не дізнаємося. Але така ганебна позиція окремих «патріотів» дала навіть привід до зневажливих коментарів комуністичних вождів: «хохляцкіє атамани гризутся за власть».
А хто став на бік Петлюри в тому ганебному судилищі? Злиденна українська еміграція. Яскравим прикладом був Нестор Махно. Він був давнім політичниим противником Петлюри; полум`яний Нестор бескомпромісно воював з Головним Отаманом в Україні, але, на відміну й великий сором Вінниченка, особисто давав свідчення про непричетність Головного Отамана до злодійств, які тому приписували.
 Проте чи могли слабкі сили прибічників Петлюри щось довести, якщо їм доводилося діяти за умов добре організовано (і добре оплаченої!) пропагандистської кампанії на захист Шварцбурда. І не відмовляв французькому правосуддю «рассудок», як пишуть деякі дослідники - якраз навпаки – французька Феміда добре відала, що коїла. Ані суддям, ані присяжним, на яких чинився шалений тиск, не хотілося сумнівних лаврів антисемітів, тож було вирішено Петлюрою пожертвувати.
І судді виправдали убивцю. Аби це зробити, в діло пішла відверта казуістика, а то й банальні підтасовки. Наприклад, захисники Самуіла виставили на суд «свідків» (Хомський та Ланжевен), які «авторитетно» споростували неспростовне, а саме, що організатора «Проскурівського погрому» Семесенка не було розстріляно за наказом Петлюри. Не червоніючи, «свідки» показали, що насправді буцімто Семесенка було відпущено за особистим наказом Петлюри, а розстріл - то все фікція. І суд повірив. Як не повірити таким поважним свідкам? І навіть обвинувачення не надто розбиралася з цими фальшивими свідченнями. Та і дійсно, як прокурори могли спростувати слова брехливого свідка? Не посилати ж в Радянську Росію комісію з пошуку могили Семесенка?
Суд не поцікавівся, яким чином дізнався що розстріл Семесенка був «фікцією» шановний «свідок» французький фізик Поль Ланжевен. Він ніколи не перетинав український кордон, не був присутнім під час слідства та покарання Семесенка, зате числився «великим другом СРСР, прогресивним діячем»; він ще з 1924 року був іноземним членом-кореспондентом Росіської АН а з 1929 року - АН СРСР; він отримував від більшовиків гроші на дослідження; він з  зрештою офіційно вступив до Комуністичної партії Франції. Хто такий був А. Хомський з`ясувати не вийшло, але не сумніваємося - свідок такої само якості.
Яким чином суд міг перевірити слова інших численних свідків, яких виставила сторона підсудного? Всі вони клялися, що бачили Петлюру власними очима із закривавленим ножем в лапах; всі звинувачували Отамана у насильстві відносно них чи їхніх родичів. Іноді ці звинувачення були дуже переконливими. З мемуарів білого емігранта Вертінського (мовою оригіналу):
«Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности. Однако на суде появилось много добровольных свидетелей этого маленького человека, которые развернули такую картину зверств атамана на Украине, что французские судьи заколебались. Кто только не прошел перед глазами судей! Тут были люди, у которых Петлюра расстрелял отцов, матерей, изнасиловал дочерей, бросал в огонь младенцев… Последней свидетельницей была женщина.- Вы спрашиваете меня, что сделал мне этот человек? — заливаясь слезами, сказала она. — Вот!..- Она разорвала на себе блузку, и французские судьи увидели — обе груди были отрезаны» (В. Сергийчук. «Симон Петлюра и еврейство»).
Ось так. Петлюра гвалтував, розстрілював, різав жинкам груди (певне, шаблею, яку, за радянськими кіношними штампами не знімав навіть в ліжку). Ми не хочемо сказати, що всі ті свідки брехали. Ні, вони (за окремими особливо важкими випадками) розповідали те, що з ними дійсно трапилося в Україні. І розповіді їхні були страшні, тому й подіяли. Але треба сказати й те, що ті свідки не могли і не хотіли знати хто в дійсності коїв всі ті звірства – «червоні», «зелені», денікінці, петлюрівці, махновці. Їм було все єдино. Вони хотіли помсти. А тут йшлося про людину, яка, нехай навіть теоритично,  могла бути причетною до цього. Їх переконали, що ця людна була причетна.
Адвокат підсудного Торрес (теж, до речі, мав неабияке відношення до комуністів-більшовиків) обгрунтовував справедливість вчинку Самуіла цинічно просто: хай навіть немає документальних свідчень, що Петлюра особисто причетний до погромів, він вже тим винен, що погроми відбувалися на території УНР, а відтак, він, як голова Уряду, несе за них відповідальність. Абсурдність подібної аргументації (так можна звинуватити, наприклад, Брєжнєва у злочинах маніяка Чикатили) була очевидною. Але... Але на одній шальці терезів були логіка і юридична практика, а на іншому - загроза опинитися в таборі антисемітів...
Навіть французький прокурор був шокований позицією «правосуддя», вигукнувши:  «Тут, на суді, всі мають право слова, крім свідків!»
Якби до справи підключилася французька контррозвідка, можливо, все пішло б інакше. Не виключено, що з`ясувалося походження колосальних грошових коштів, які було спрямовано на  захист Шварцбурда, і особистостей, які ті гроші возили з Москви. З`ясувалося б, що більша частина знаменитостей, які виявили таку співучасть «невинно судимому» є агентами впливу спецслужб однієї молодої пролетарської держави. З`ясувалося б про існування директиви Народного комісаріату іноземних справ СРСР від 16 січня 1927 року:
«Надати в розпорядження захисту Шварцбурда відповідні документи та необхідних свідків для того, щоб довести, що петлюрівський рух не є національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією на Україні не має. Навпаки, що це авантюрний рух, який неминуче перетвориться на отаманщину з усіма негативними наслідками погромів, пограбувань, насилля над мирним населенням» (Юрій Краснощок. «Лідера знайти і знищити» - http://vitchyzna.ukrlife.org/7_8_06krasno.htm.)
 Пильніше придивилися б і до особистості підсудного. Але французька контррозвідка не побачила в цьому процесі нічого для себе цікавого. На жаль. А може, зіграло роль небажання французського Уряду псуваті стосунки з радянською Росією, яка в такому разі могла б відмовитися виплачувати ще царський кредит в 10 мільярдів франків золотом.
 Набагато пізніше істориками, котрі професійно займатимуться цим питанням (напр. Михайло Палій) буде доведено, що Самуіл-Шльома Шварцбурд був агентом ГПУ. Зокрема, доведено, що зв`язок між ним і Центром здійснювався через радянського агента Михайла Володіна.
«Лицемірний суд не взяв до уваги і 20-сторінокові свідчення єврейського діяча Елії Добковського. За його словами, радянський емісар Михайло Володін зізнався в їх бесіді, що був причетний до організації замаху агентом ОДПУ. Товариш Володін прибув у Францію на початку 1926 року й оселився у Парижі, познайомився зі Шварцбардом. Напередодні обідав разом із вбивцею у ресторані по вул. Расін, де часто бувала жертва, організував спостереження за нею. Біографія М.Володіна також справляє враження: очолював організацію есерів-максималістів (практикували індивідуальний терор) на Далекому Сході, начебто був причетний до низки терактів у 1920–1921 роках. Потім опинився у Чехословаччині, де брав участь в організації робочих виступів у Кладно, був висланий і працював у представництві СРСР в Німеччині» (Дмитро Вєдєнєєв. Вбити й зганьбити. Загибель Симона Петлюри. Обставини та загадки». // our-clio.blogspot.com/2011/.../blog-post_12.html).
В принципі, запідозрити що все було не так просто з цим «месником», можемо й ми.
Самуіл-Шлома Шварцберд народився в м. Ізмаїл. Ревносно прийняв більшовистську революцію і до 1920 року воював у складі бригади Котовського. Чим він там займався конкретно - не відомо. Однак вже того ж року він з`являється... у Парижі. В якості майстра з ремонту годинників. Як пояснював сам Самуїл, він «розчарувався» в більшовиках. Насправді це могло бути звичайною легендою. Оскільки Шварцберд мав широкі зв`язки в анархістському середовищі, його міг «кинути на роботу» в Париж ВЧК. В таких випадках офіціальна діяльність Шварцберда (годинникар) є доволі стандартним «прикриттям», особливо для утримувача «поштової скриньки» або явочної квартири.
Припущення? Аж ніяк. Справа в тому, що Шварцберд був власником годинникової майстерні в Паріжі ще в... 1910 році. Цей факт дав дослідникам підгрунтя говорити про «годинниковий бізнес» цієї людини як прикриття нелегальної діяльності більшовиків у Франції ще в той період.
Потім: звідки це «месник» міг дізнатися про вбивство 15 своїх «родичів», перебуваючи у Парижі? Йому що, ГПУ телеграму дало? земляки-євреї розповіли? За дуже дивним співпадінням - в 1926 році, напередодні убивства? А до того мовчали?
І ще: версія про «15 невинно убієнних родичів» виникла вже під час судового процесу. ЇЇ озвучив той-таки адвокат Торрес. А спочатку Шварцберд в якості мотиву свого вчинку жодних родичів не згадував, посилаючись лише на те, що був «обурений» масовим убивством євреїв, про які дізнався з газет! По всьому видно, що позицію «месника» вирішили переглянути, бо навіть такий суд міг висловити обґрунтовані сумніви в тому, що справедливий гнів відвідав Самуіла так пізно. А ще ж були зловредні прокурори, які неодмінно попросили б підзахисного надати газети, які в 1926 році(!), в Парижі(!) чомусь зацікавилися темою єврейських погромів, які відбулися сім років тому у далекій і мало кому з французів відомій Україні...
Втім, «народного єврейського месника» Самуіла-Шльому Шварцберда, як це завжди буває, доля, яка йому судилася по справедливості, дістала. Він помер 3 березня 1938 року в місті Кейптаун Південно-Африканського Союзу (ніні- ПАР) від «серцевого нападу». Останні слова ми беремо в лапки, бо з поведінки цієї людини в останні роки перед загибеллю видно, що вона від когось переховувалася. Спочтку Шльома, в 1937 році (увага на дати, знову є дивний збіг з подіями в СРСР, коли Сталін почав велику кампанію із замітання слідів більшовиських злочинів) виїздить із Франції до Сполучених Штатів. Однак не пройшло й кількох місяців, як він зривається і їде (у вересні того ж року) до... Південної Африки. Офіційно - збирати матеріали для нової книги. Не офіційно... хто знає? Знаємо лише, що у спецслужб дуже довгі руки, а смерть «меснику» не забарилася...
Існує маса незаангажованих істориків, справжніх науковців, а не політичних горлопанів, на кшталт колишнього українського міністра й видатного «історика» Дмитра Табачника, які адекватно оцінюють і маштаб особистості Петлюри, його діяльність і обставини загибелі (мовою оригіналу):
 «Вот что пишет в своей книге «Русские тайны Парижа» Борис Носик: « ...я позвонил историку, профессору, автору замечательных книг - Михаилу Яковлевичу Геллеру, жившему тогда в Париже и недавно скончавшемуся. Что вы думаете про Петлюру и Шварцбарда? - спросил я. - Точнее, про Шварцбарда? А о чем тут думать? - сказал мне Геллер насмешливо. - Я думаю, что он был агент ГПУ.
Я стыдливо поблагодарил и откланялся. И правда, о чем тут было думать? Все эти байки его на процессе были шиты белыми нитками. А русских и национальных лидеров, и всех, кто слишком много знал, одного за другим убивало в то время ГПУ на парижских улицах безнаказанно. Как же им было не пришить такого перспективного национального лидера, как Петлюра?» И еще одно свидетельство. В 1954 году «перебежчик» из КГБ Петр Дерябин утверждал, что «слышал в эмигрантском отделе КГБ, что убийство Петлюры было совершено этой организацией» (Сергей Кулида Досье секретных служб. // http://www.agentura.ru/dossier/russia/kgb/ukraina/kgb-oun/).
   А Симон Васильович Петлюра живе. Живе в багатьох серцях людей в Україні й далеко за її межами. Десь трапилася фраза когось із молодих дописувачів в Інтернеті «Симон Петлюра - це Симон Болівар українського народу». Дуже точно. І справедливо. А, може, ця людина знає, що справжнє ім`я Петлюри - Семен. На Симона він перейменувався саме на честь Болівара, який був для юного ще тоді соціаліста еталоном борця за волю свого народу. В Полтаві і Рівному, в Тернополі й Києві, у Львові, зрештою - історично «єврейському» місті є пам`ятники Симону Петлюрі, або вулиці на йго честь. І їх буде щороку більше. А вулиць на честь його убивць - менше. Поки не зникнуть зовсім і назавжди. Як вулиці імені Сталіна.
З днем народження, український Боліваре!

ПАВЛО  ПРАВИЙ

Комментариев нет:

Отправить комментарий