Общее·количество·просмотров·страницы

понедельник, 5 октября 2015 г.

"Матч Смерті". Легенда і міф

        
Футбол. Гра мільйонів. Зосередження пристрастей. Вулкан емоцій. Цілий світ, в якому є місце честі й підступності, величі й бруду, злочинам, корупції, подвигам, зраді та самопожертві.
Ми, українці не виключення. І у нас футбол є релігією для сотень тисяч людей. Нехай хтось вболіває за "Шахтар" чи "Металіст", за "Карпати" або "Чорноморець", але ніхто не заперечуватиме, що й донині футбольний клуб "Динамо" (Київ) залишається гордістю та візитівкою України.
         "Динамо" є єдиним в Україні клубом, який брав участь в усіх без виключення матчах Вищої ліги чемпіонату СРСР. На увесь колишній Союз цим може похвалитися ще один клуб - теж "Динамо", але - московське.
         Нехай вибачають прихильники "Шахтаря" і "Спартака" - давніх заклятих "друзів" київської команди; нехай схилять голови вболівальники самої "Барселони" чи "Ліверпуля" - "Динамо" чи не єдина в світі команда, сказавши про яку "легенда" можна розуміти це визначення в буквальному сенсі слова.
Та легенди бувають різні. Є такі, що вийши з народу і живуть у народі, а є ті, що їх намагаються нам з вами нав`язати. Нав`язати через певні політичні мотиви. Останім часом одна з таких легенд активно мусується не лише в ЗМІ – вона знову виринула в культурологічному середовищі.
         Ми змушені стати на захист і київського "Динамо", і українців, і росіян проти тієї брехні. Бо, як говорять у нас в Україні - "Топчи правду в калюжу, а вона все чиста буде". Це їм там, в окремо побудованому на Рублівці комунізмі, здається, що брехати можна вічно.
Відтак, ми замахнулися на святе. На «Матч смерті». І на футболістів, яких давно вже звикли вважати ледь не святими, і яких ми абсолютно для них не заслужено, але тим не менш справедливо змушені віднести до категорії «картонних героїв». Справжніх вболівальників перепрошуємо. Це не ми, – «картонних героїв» з цілком нормальних і навіть справді героїчних людей зробив радянський Агітпроп.


Про стадіон, Сінявського та Люфтваффе. Початок справжньої легенди.
В 1941 році столиця України мала отримати новий стадіон - Республіканський. Ясно, що на ньому мала грати найкраща команда – «Динамо». Стадіон цей під Черепановою горою, будувався протягом трьох років як то кажуть, всією громадою, в тому числі - традиційним методом української толоки, який комуністи пристосували під власні потреби, обізвавши «суботниками». Нова споруда розробником проекту якої був відомий український архітектор Михайло Гречина вміщала 50 тисяч глядачів і була однією з найбільших в СРСР.
Офіційне відкриття стадіону було призначено на неділю, 22 червня 1941 року. В цей день київське «Динамо» мало зіграти тут офіційний матч першості СРСР з московським ЦДКА (нині ЦСКА). Планувалося грандіозне, як зараз кажуть, шоу.  Вести радіорепортаж про відкриття споруди та сам матч до Києва приїхав найзнаменитіший коментатор – Вадим Сінявський. Проте, матч так і не відбувся, а Сінявському довелося коментувати вже не футбол, а наліт на Київ бомбардувальників Люфтваффе.
         Так почала народжуватися перша легенда про «Динамо». При цьому основа її, на відміну від безлічі тих, що їх нагородив радянський Агітпроп - реальні події й реальні люди! В цю трагічну неділю, разом з передачами про початок війни, диктор київського радіо повідомив: «Відкриття стадіону не відміняється, а переноситься. Квитки дійсні на першу неділю після війни».
Ніхто тоді й гадки не мав, що ця «перша неділя» відсунеться так далеко - в країні панувала ейфорія, всі були упевнені в тому, що Німеччину не сьогодні-завтра розіб`ють і до військкоматів вишикувалися черги добровольців, котрі рвалися на фронт: «А то Гітлера без нас розколошматять». Ширилися чутки про великий розгром Вермахту, який підтримувало першими своїми брехливими повідомленнями «Совінформбюро».
         Насправді вийшло так, що відкладений матч і відкриття Республіканського перенеслися не на «першу неділю після війни», а на далекий 1948 рік. Проте обіцянки своєї щодо дійсності квитків, які було придбано напередодні війни організатори все ж дотрималися. Про це трохи згодом.
        
Тренер команди Михайло Бутусов та капітан Костянтин Щегоцький намагалися переконати начальника Киівського управління НКВС Лева Варнавського евакуювати з Києва увесь склад команди разом з членми родин, але у відповідь почули звинувачення в боягузництві.
Таким чином, багато хто з гравців залишився в Києві. Існують свідоцтва, що всіх футболістів «Динамо» було мобілізовано до лав Червоної армії або ополчення. В результаті, більшість з них потрапили в оточення і змушені були повернутися до міста.
Дехто з динамівців повернувся і з полону, бо в перші місяці війни німці охоче відпускали багато червоноармійців, які були українцями, та ще й місцевими. Раніше те приховувалося, але зараз нам вже відомо, що кількох футболістів «Динамо» було відпущено з таборів на сприяння представників українських націоналістичних організацій, з якими німці в перші місяці німецько-радянської війни ще гралися в толерантність.
        
Старт «Старту»: і в неволі грають у футбол.
Далі починається ще одна легенда, яка, власне й називається «Матч смерті». Коротко нагадаємо її зміст. Німці начебто знайшли в таборі військовополонених кількох футболістів «Динамо» і змусило їх зіграти матч із збірною «Люфтваффе». Перед грою киян попередили, аби вони програли (треба було показати зверхність арійців над «недолюдками»-слов`янами), інакше - смерть. Після того, як «Динамо» виграло перший тайм, до футболістів в роздягальню зайшов есесівець і знову попросив «не грати так сильно» і пригрозив розстрілом. Але мужні радянські спортсмени демонстративно перемогли в тому матчі, за що їх есесівці й розстріляли. Розповідалося про передсмертний вигук капітана команди: «Всіх не перестріляєте! Хай живе радянський спорт!»
           За цією легендою знято кілька документальних стрічок. Написано десятки художніх, історичних та публіцистичних книжок, безліч журнальних та газетних статей. Побудовано красивий пам`ятник. Гравців, і тих хто загинув, і тих, хто вижив, нагородили медалями.
А нещодавно в Росії було знято ще один фільм. Називається він «Матч». І все в тому фільмі – як в старі добра радянські часи: розумні, патріотичні й віддані «наші» і - хитрі, жорстокі, розумні, але все ж трохи дурніші – «їхні». Є прокляті «хохли» - це всі ті, хто розмовляє українською – «бандьори», що гірші від нацистів. І вся сентенція фільму: кияни грали навіть не проти нацистів - вони грали проти «зрадників-хохлів», за отой «Русский мир», за «Великое Отечество», яке не є можливим без зворушливої «дружби» молодшого і старшого братів. Правда, відповідно до вимог часу, в новий фільм на відміну від радянських мелодрам введено більше сцен кохання…
   Насправді було все трохи не так, як те подають загалу «інженери людських душ». Вірніше, зовсім не так.

Минуло вже багато років з часів розпаду СРСР, коли впав у небуття Ідеологічний відділ ЦК КПСС з його армією професійних брехунів. Потроху історики та журналісти дослідили справжні події, які відбувалися в окупованому Києві. Здається, що й казочка, яку змайстрували свого часу, має відійти у небуття. Але не так сталося, як гадалося: легенда про «Матч смерті» не лише живе, вона розвивається, набуваючи нових подробиць. Тут і фільм народили…
Та ми, шановний Читач, знаємо правду, чи не так? І знаємо навіщо замовлено режисеру Малюкову оте неподобство під назвою «Матч» з Сергієм Бєзруковим в головній ролі. Ми чудово розуміємо навіщо з державного бюджету виділено 8 мільйонів зелених портретів Джоржа Вашингтона на зйомки «шедевру», я якому сам матч є подією другоплановою, тлом для висвітлення більш важливої теми зради «українсько-німецьких націоналістів», та єдності нової спільноти, що називалась «радянський народ», вірно?

А що ж відбувалося насправді?
Перше. Київських динамівців ніхто не розшуковував у концтаборах аби змусити грати «Матч смерті». З тієї простої причини, що ніхто з ниїх в тих концтаборах на той момент не був. Всі майбутні герої спокійнісінько, хоч і не дуже хлібно жили собі в Києві.
Багато хто з динамівців не лише цілком добровільно грали у футбол, але й служили окупантам. В поліції, наприклад, працювали Гундарєв, Ткаченко та Тимофєєв; в охороні міської управи - Чернега. Більшість було влаштовано на місцевому хлібозаводі, директор якого, великий любитель спорту (чех по національності -  Йозеф Кордик) дав можливість працевлаштуватися не лише футболістам, але й гімнастам, боксерам, пловцям...
         От саме за ініціативи камерада Кордека й було створено футбольну команду, яка називалася «Старт». За неї виступали як колишні гравці «Динамо» (Гундарєв, Чернега, Гончаренко, Трусєвич, Тютчев...) так і інших клубів, наприклад, київського «Локомотива» (Балакін, Сухарєв). Де-юре і де-факто то була футбольна команда київського хлібозаводу № 1, а ніяких не задохликів з табору військовополонених.
Проте сучасний російський Агітпроп не здається. Ось приклад найрозповсюдженіших штампів, котрі досі гуляють просторами «Інтернету» та друкованої преси:
«Порядки на заводі панували звірячі. На кожному кроці охоронець, поліцай. Бездоказова підозра - і арешт, Сирецький концтабір, а то і розстріл на місці без всяких дізнань і допитів. Берлінський інженер впритул, на очах в усіх застрелив майстра, що сховав за пазуху два шмати хліба. Напевно настукали, донесли на нього десь в середині дня. Бачили, як ховав хліб, але дали відпрацювати усі одинадцять годин. Після зміни навіть не обшукували. Пристрелили, вийняли два ламаних, кров'ю политих шматка, підняли вгору - дивитеся! - і пішли.
Команда, яку назвали «Старт», тренувалася мало. Тренуватися було ніколи. Кілька разів під ледачим наглядом байдужих поліцаїв вяловато покопали м'яча на полі біля хлібозаводу. Начальство пекарні, яке раніше обіцяло підкинути хліба за гру, про обіцянку забуло і дивилося недобре» [114].
Це так брехав один московський журналіст Микола Долгополов у своїй статті в спортивному щорічнику «Спорт та особистість» за 1986 рік. Називалась стаття «Сражались футболом». І не просто стаття то була – ціла повість, яка потім вийшла окремою книжкою. Брехав Долгополов талановито: в уяві читачів відкладається образ нещасних військовополонених, яких змусили, голодних, охлялих, хворих працювати на заводі, а тоді ще й догоджати окупантам грою у футбол:
«…Пудовые мешки поддавались туго: раны, лагеря, полуголодное существование даром не прошли…» (там саме).
 Ще раз скажемо, що з літературної точки зору написано гарно. Емоційно. Образно. Проте тут одразу видно і розумово-освітній рівень автора, котрий (рівень) виглядає не зовсім прийнятно. Це ж де товариш Долгополов бачив мішки з борошном вагою в цілий пуд? Очевидно, що ваги в них насправді мало бути не 16 кілограмів а – принаймні вчетверо більше! Напевне, автору сподобалося саме слово і він його використав, не поцікавившись значенням, от і вийшло смішно.
Поліцаї ж у вигадках товариша Долгополова з`явилися не просто так: треба було наголосити, що кияни тренувалися не з власної волі, не тому, що хотіли грати у футбол, а – з примусу. Про недобрі погляди керівництва хлібозаводу автор написав теж з певних мотивів: як інакше на ініціативу футболістів мали дивитися окупанти?
Цікаво, що автор повісті протирічить самому ж собі. Написавши про голодних зранених, хворих футболістів, тут же розповідає щось зовсім інше. Зясовується, що керівники заводу звірами все ж-таки не були, більше того - насправді учасники команди «Старт» з дозволу директора хлібозаводу могли
«…щодня виносити по буханцю білого хліба - як спортивний пайок» [114].
Тепер щодо поранень і хвороб футболістів. Очевидно що й тут товариш Долгополов, м’яко кажучи, трохи прикрасив дійсність. Ясно, що нічим більш серйознішим, ніж нежить особи, що працювали на хлібокомбінаті, хворіти не могли. Не кажучи вже про відкриті незагоєні рани. Їх би просто не допустив до роботи лікар, адже це не гранітний кар`єр якись – тут випікали хліб в тому числі для солдат Вермахту та представників окупаційної влади. Якщо медична комісія прискіпливо оглядала осіб, яких відправляли до Рейху на примусові роботи, то людей, які були зайняті в харчовій промисловості – й поготів.
І тренувань було не одне, і не два. І відбувалися вони не з примусу під наглядом «байдужих поліцаїв» на пустирі, а в цілком пристойних умовах – на стадіоні «Зеніт». Про це подбав голова міської управи Л. Форостовський, якому було відомо, що
«…колишні динамівці працюють на хлебокомбинаті й до того ж посилено тренуються …» (там саме).
Не вірите українській пресі? Ось матеріал людини, яку вже ніяк не долучиш до списку «бандер» - з Літопису Акселя Вартаняна, газета «Спорт-Експрес». В статті «Міф про «Матч смерті» автор підкреслює позитивні сторони життя футболістів «під німцями»:
«…працевлаштування (гарантувало від угону до Німеччини), сите життя (талони на харчування у відкритій при спорттоваристві їдальні), для підтримки фізичної форми - систематичні тренування» [115].
Агов, пане кремлівський пропагандист! Де Ви? Що змусило Вас писати про «звєрскиє условія»? З важезними мішками по півтора десятка кілограмів на плечах спортсменів. Про «напівголодне існування»? Навіть якщо в тій ідальні давали лише ріденький пшоняний супчик, а буханець білого хліба, що його щоденно отримували футболісти, був зовсім крихітний, грамів на 600, то в порівнянні з тим, як існували в люди за рідної радянської влади, різниця не на користь комуністів.
«Розподіл продуктів харчування, предметів одягу був суворо нормований відповідно до карткової системи. Першорядна увага приділялася забезпеченню ними виробничників. Але тилове постачання — найчастіше це тарілка так званої затірки, тобто звареного у воді борошна, мізерна пайка хліба, цибуля, одна-дві картоплини «в мундирах» — могло забезпечити мільйонам робітників та службовців лише напівголодне життя» [116].
Гадаєте, це про жорстокий окупаційний дежим нацистів? Ні, це в таких умовах тримали свій народ комуністи. І виправдання, що, мовляв, це через війну і втрату сільськогосподарчого потенціалу, не приймаються, бо і до війни мільйони людей жили приблизно в таких саме умовах.
Окупанти годували людей погано – слів немає - в Києві тижнева пайка хліба яка видавалася жінкам та дітям складала лише 200 грамів. Але ж то окупанти! Гітлерівці! Вони морили голодом окуповане населення. А сталінці морили голодом власний народ!
Отой буханець хліба, який кожного вечора видавали працівникам хлібозаводу, був дорожчим за всі скарби світу. Його можна було обніяти на більшу кількість чорного хліба, цукор, картоплю, цибулю, олію, молоко. А про штани та черевики годі казати – в ті часи то був в порівнянні з харчами копійчаний товар.
Хочете ще?
«Лад на заводі був суворий. Коли що не так або, упаси Бог, хліб вкрадуть - ставили до стінки без суду і слідства. Тому до цеху не сунулися, сторонилися диявола-спокусника. Виконували чорнову роботу - двір підмітали, хліб вантажили. Невже ні грама не винесли? Через півстоліття Гончаренко у бесіді з Георгієм Кузьміним розвіяв сумніви: «... у цехах переважно дівчатка працювали. Вони нас тихцем за першої нагоди підгодовували: шматки хліба прямо з вікон кидали. А самі ми МАЙЖЕ (виділено мною. - А. В.) не крали. Так, по-дрібному» [116].
Продуктова картка. Гарячий хліб, що його дівчата кидали красивим юнакам у вікно - чомусь повз пильне око німецького інженера, котрий, якщо вірити долгополовим, з пістолем в руці, мов маніяк, вештався цехами. Потім обов`язковий щоденний буханець білого хліба, вечеря в їдальні при спортивному товаристві. Щомісячна зарплата, хоча невелика і – в окупаційних марках, на які мало що можна було придбати. Ну і, оте «майже»…
Прожити якось можна, ще вам не блокадний Ленінград і навіть не напівголодний Череповець або Челябінськ з 12-16 годинами за верстатом і сном в холодному бараці.
Навіщо ж найманцям від пропаганди розповідати щось абсолютно протилежне тому, що відбувалося? Гаразд, Долгополов писав за часів «розвиненого соціалізму». Але зараз при владі і в Росії, і в Україні начебто є демократи (з різним ступенем диктаторських повноважень), а пісня та само.
Справа тут ось в чому. Зазвичай, пропаганда досі нам малює німецьку окупацію як щось абсолютно чорне, абсолютно жахливе, мерзенне, смердюче, задушливе…
Ну не могли люди в німецькі окупації спокійно їсти, спати, кохатися, видавати книжки, одружуватися, ходити в баню, пити чай, відвідувати театр, грати у футбол, народжувати дітей, торгувати на базарі, писати вірші, грати в карти або шахи! Як же це – без комуністів? Не могли, значить – не було такого. Був масовий героїчний спротив, всі як один – партизани або підпільники. Якщо ж навіть і ні, то доля таких людей -  лише переховування по льохах; щоденне чекання, коли ж прийдуть «наші»; жахання від кожного шурхоту; перелякані погляди: чи не йдуть німці, які тільки те й роблять, що озираються навколо: кого б пристрелити або зґвалтувати.
«Народу в місті залишалося мало. Облав боялися не менше куль. Людей сотнями виганяли на примусові роботи, в табори. Будинки № 24 і 27 по Львівській були наче наривом, що кровоточить, на тілі стражденного Києва. Звідси відправляли в рейх. Заручників брало гестапо. Спочатку тільки ночами і тільки чоловіків людей по 300-400. Потім стали хапати усіх підряд і де трапиться. Діловито шикували, перераховували, записували і везли у Бабин Яр. На розстріл. Без крайньої потреби люди з будинків не виходили» [117].

Саме так і ніяк інакше мав пересічний радянський громадянин уявляти терени під німецькою зверхністю. Саме так їх мають уявляти пересічні російські громадяни і сьогодні. На те працювали сотні й тисячі долгополових. І працюють досі. Бо саме на ту війну нинішнє російське керівництво зробило ставку як на основний чинник патріотичного виховання. Від себе додамо ура-патріотичного. Замішаного на брехні або напівправді. На фільмах про героїчних футболістів, в яких «хороші» розмовляють російською, а «погані» - то виключно типи з пиками дегенератів, які недмінного говорять українською.
Саме і через це зокрема чомусь майже не можливо відшукати в історичній літературі відомостей про футбольні матчі між військовими частинами Вермахту та союзників Третього рейху і командами з числа місцевого населення.  А було їх не два, і не три, а – тримайтеся за стілець, пане Долгополов – більш ніж півтори сотні! Не пройшло і двох місяців від початку німецько-радянської війни, як
«17 серпня 1941 року на полях Житомира і Грубешова (Холмщина, тепер територія Польщі) зустрілися команди місцевих спортивних товариств і збірні німецьких військових частин. Матч у Житомирі закінчився перемогою гітлерівців із рахунком 6:1, а в Грубешові — 4:2 на користь українців. Загалом лише в Житомирі з липня 1941–го по січень 1942 року, згідно зі звітом голови спортивної секції «Українського клубу» Є. Пінтова, було зіграно 15 матчів.
1942 року товариські ігри з окупантами відбувалися практично по всій території України, а преса зафіксувала рахунки 53 зустрічей. Старт цьому сезону міжнародних спарингів дали 6 квітня сяноцький «Лемко» та німецький «Вермахт». Гра в понеділок після Великодня закінчилася з рахунком 7:2 на користь «лемків» [118].

Були матчі в Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі, Львові, Одесі, Кіровограді, Херсоні…
З відомих результатів 111 матчів 60 – на користь українців, 36 – окупантів і ще 15 завершилися внічию. І о, диво, ні есесівських офіцерів з погрозами у перервах між таймами, ні подальших розстрілів «утерменшів». Як це розуміти, панове режисери фільму «Матч»?
Отож, на відміну від того, як нам малюють окупацію Києва деякі не особливо чесні автори, становище людей все ж не було таким одноманітно паскудним:
«Після окупації Києва життя в місті поступово налагоджувалося. Почали працювати заводи і фабрики. Люди стали отримувати зарплату в окупаційних марках. Відкрили оперний театр, кінотеатри, а незабаром з'явилися і спортивні товариства. Першим стало організоване Георгієм Швецовим українське спортивне товариство «Рух» [114].

Звичайно, це не значить, що Київ був в 1941-1943 роках раєм земним: Бабин яр, Сирець, знищення євреїв, учасників комуністичного та націоналістичного підпілля, облави, вивіз до Німеччини на примусові роботи, розстріли заручників нікуди з історії не викинеш. Лише членів ОУН обох гілок в Бабиному яру лежить більше шести сотень, не рахуючи представників інших груп та організацій.
Проте життя все ж продовжувалося і в ті часи. Люди (а їх таких була переважна більшість) цивільні, которі не належали до Рухів опору і не були євреями могли почуватися хоч і не дуже сито, але у відносній безпеці. Та й німці не лише в нічних патрулях крокували та в потилиці заручникам стріляли – вряди годи якийсь солдатик і дітлахів шоколадкою пригостить, і до дівчат цілком пристойно пофліртує-жартує не без посмішки у відповідь…
Все це ми пишемо не для того, аби показати «гуманність» окупантів – її було рівно стільки, скільки необхідно аби не збурювати населення окупованих територій. І навіть не для порівняння окупаційного ладу з «легітимною» – більшовистською владою. Нам би просто хотілося, аби читачі зрозуміли чому українські футболісти, не замислюючись, погодилися на участь у футбольному турнірі і чому не бачили в цьому нічого кримінального навіть з точки зору громадян країни, в якій панувала тоталітарна влада.

Повертаючись до футбольної історії, слід відзначити особистість Георгія Швецова, який, власне, і стояв у витоків організації цієї гри в окупованому Києві.
На відміну від штампів в замовному російському фільмі, Швецов був ніяким не українцем, а – етнічним росіянином. До війни грав за київську команду «Желдор», мав серед вболівальників прізвисько «Паровоз» і навіть входив до збірної Києва. Перед війною обіймав посаду інструктора з фізичного виховання в 6-му залізничному полку Київського Особливого військового округу.
З початком війни Георгій Швецов дезертирує із своєї частини, дочікується приходу німців і пропонує окупантам свої послуги. Так що в тому фільмі витвору Малюкова не лише українською мали говорити поліцаї й інші негарні персоналії. Жарт.
Далі було так. Швецов
«Запропонував свої послуги в якості журналіста професорові Київського університету К. Штепі, який редагував газету «Нове українське слово». Навесні 1942 року він створив товариство «Рух» і футбольну команду, в якій був граючим тренером. Забігаючи наперед, скажемо, що саме Швецову належала ідея створення Української футбольної ліги і проведення футбольних матчів в Києві. Штепа з подання Швецова через голову міської управи Л. Форостовського домігся перейменування Республіканського стадіону (до війни - імені Хрущова), того самого, відкриття якого намічалося на 22 червня 1941 року, в Український. Футбольний клуб «Рух» складався з робітників київських фабрик та службовців» [114].

Отож, як бачимо, не було ніяких есесівців, що бажали організувати матч аби показати перевагу «арійців» над «унтерменшами»; не було конвоїрів з собаками, які гнали напівголодних обірваних футболістів на гру, а були – ініціатива і бажання місцевих футболістів організувати першість. Навряд чи Швецову вдалося б щось влаштувати, якби він не знайшов підтримки серед своїх колег. Уважний читач напевне помітив, що спочатку про наміри київських спортсменів не було відомо навіть офіційній владі в особі бургомістра.
І не один Швецов із своїми хлопцями у футбол ганяли. Ветеран дубля київського «Динамо» Володимир Ногачевський, вже в пострадянські часи, коли можна було говорити правду, згадував:
«Я влаштувався на фабрику ювелірних виробів Дюндікова. На фабриці зібралися немало таких, як я, молодих хлопців, що захоплювалися спортом. Ми створили футбольну команду «Рух». А всього в місті існували чотири футбольні команди...» (там саме).

Коли в місті існує кілька команд, та ще й професійних або напівпрофесійних, участь в яких брали футболісти, котрі гарно один одного знали, то до ідеї проведення змагань – півкроку. До того ж німецькі військові частини теж мали власні команди…
Напевне знайдуться такі, хто стверджуватиме, що то окупанти затіяли чемпіонат, аби показати як «щасливо» живе місцеве населення під володарюванням «оберменшей», а українські поліцаї та бандерівці на чолі із зрадником Швецовим запопадливо кинулися виконувати наказ.
Але ми бачимо, що німці, судячи з усього, якраз безпосередньою організаційною роботою не займалися, що мало би бути, в разі, якщо ініціатива виходила з надр їхнього Агітпропу. Всю організацію першості взяли на себе українські футболісти:
«…організацією чемпіонату в Києві займався Володимир Ногачевський: «Ми розвішували по місту кольорові афіші, вхідний квиток коштував одну марку» (за іншими відомостями - 5 карбованців)» [114].

Ось так. Навіть гроші брали з глядачів. Невеликі, але все ж. Німцям ті окупаційні марки та карбованці ні до чого, кому ж вони йшли, ті гроші?
Натомість комуністичні автори писали щось абсолютно протилежне:
«Німці хотіли б зіграти з ними декілька матчів. Навіщо? Для чого? Які матчі і який футбол, якщо почуття зневаги до ворога загострене до межі? Коли і сили залишалося у динамівців на одну лише ненависть.
Розстріли, звірства, голод - і футбол. Усе це несумісно, нелогічно. Але як шукати логіку у фашизму? Комендант міста генерал-майор Эбергард, кажуть, то був його наказ, хотів зайвий раз принизити, втоптати у бруд поневолене місто. Нехай на футбольному полі, зате на очах у тисяч.
       У футболістів були сумніви. Сперечалися недовго, але серйозно. Грати з мерзотою, бруднитися про цих... А як подивляться люди на своїх динамівців? Олексій Клименко і Микола Трусевич трималися непохитно. Не грати, а перемагати. Народ прийде і побачить: фашиста б'ють у футболі. Дати киянам хоч ковток чистого повітря. Про можливість поразки і не думати. Тільки бити і бити! Небезпечно, ризик страшний. А тим, хто б'ється на фронті, в партизанах, - легше? І добре, що кипить, клекоче ненависть, що переповнює серце. Вона вирветься назовні і допоможе в грі» [117].

Той, хто написав отаке про наших динамівців точно ніколи не грав у футбол хоча б на першість мікрорайону. Той, хто отаке написав, відверто вважає недоумками не лише українських футболістів, але й нас з вами. Товариш Долгополов сам же пише, що спочатку з боку німців примусу не було – була пропозиція: вони хотіли б. Відповідно футболісти обговорювали питання чи брати участь у грі і мали вибір.
Гаразд, повіримо. Повіримо і в те, що комендант міста вбачав у матчі пропагандистску акцію. Тоді, якщо не вважати наших футболістів цілковитими кретинами, вони мали розуміти: виграти в тому матчі – значить сер`йозно розсердити окупантів. З відповідними наслідками. І оте долгополовське посилання на приклад партизан, який, буцімто підкріплював динамівців у їхньому рішенні, нікого не обманює. Адже партизани мали шанс відступити, зникнути, розчинившись в лісі. Підпільники мали шанс уникнути провалу. А тут в разі виграшу з футбольного поля не випаришся. Невже у спортсмени зовсім не мали інстинкту самозбереження? Взяли б та й втекли якось уночі. До партизанів…
Тепер запитаємо у самих себе, чи мали київські футболісти шанс виграти, якщо реалії були такими, якими їх змалював агітатор Долгополов? Хворі, виснажені професіонали, які не тренувалися протягом року проти ситих пещених гравців «збірної Люфтваффе»? Якщо людину не годувати як слід, вона, звісно, бігати зможе. Навіть стрибати. Хвилини зо три. А потім просто впаде. І ніяка люта ненависть до окупантів тут не допоможе. Невже українські футболісти (професіонали своєї справи!) цього не розуміли?
І ще питання до товариша Долгополова: а хто мав судити той матч? Невже нейтрального суддю із Швейцарії літаком «Люфтвафе» до Києва привезли? Суддя мав бути німецький, цілком очевидно, його добре проінструктував сам комендант міста. Скільки шансів було у киян виграти за такого розкладу? І доблесний агітатор пише, що футболістів по двигнула на гру упевненість у перемозі над «ворогом»?
Нехай оті всі наклепи залишаться на совісті борзописця, який навіть не пригадує, що матчів насправді було не один, а більше; що грали наші футболісти не лише з німцями і що проводилися матчі не просто так, а в системі першості Києва.

Війна війною, а футбол живе…
І ось... І ось, 7 червня 1942 року на стадіоні «Республіканський» (його тоді називали «Український» на відміну від «Динамо» - «Німецького») відбулося офіційне відкриття першості Києва з футболу.
Німецька окупаційна влада та місцеве українське самоврядування влаштували справжнє свято з оркестром, квітами, виступом гімнастів, боксерів, важкоатлетів з числа місцевих спортсменів а також солдат гарнізону. Матчем-відкриттям першості була гра «Старту» з командою «Рух», яка закінчилася з рахунком 2:0 на користь команди хлібозаводу.
Разом з українськими, в цьому чемпіонаті брали участь і команди окупантів. Всього виступали 9 колективів: три українські (окрім вже загаданих «Старту» та «Руху» грала команда «Спорт»); три німецькі – «RSG» (танкісти), збірна артилеристів та команда зенітників «Flakelf», а також три угорські дружини – «MSC WAL», збірна угорського гарнізону та «GK Szero». Як бачимо, випадковість це чи ні, але навіть кількісний паритет з українцями окупанти витримали.
         Ясно, що команди-суперниці не могли протистояти професіоналам «Старту», адже суперниками динамівців були переважно солдати-аматори. Набагато нижчими класом виявилися і дві інших українських команди, які ніяк не могли похвалитися таким набором гравців, що їх мала команда хлібозаводу № 1. Тож всі десять ігор, які вона провела в межах футбольного сезону, команда «Старт» виграла з різницею забитих та пропущених м`ячів 56:11.
Для тих, кого цікавлять подробиці, надаємо повний список результатів ігор «Старту» з командами окупаційної влади:
«1. 21.06. «Старт» - збірна угорського гарнізону - 7:1.
2. 28.06. «Старт» – збірна артилерійської частини (Німеччина) - 7:1.
3. 17.07. «Старт» – «RSG» (Німеччина) - 6:0.
4. 19.07. «Старт» - «MSC WAL» (Угорщина) - 5:1.
5. 26.07. «Старт» - «GK Szero» (Угорщина) - 3:2.
6. 06.08. «Старт» - «Flakelf» (Німеччина) - 5:1.
7. 09.08. «Старт» - «Flakelf» (Німеччина) - 5:3» [115].

Плюс було обіграно українські «Спорт» (15.07 – 8:2) і «Рух» (16.08 – 8:0).
          Комуністична пропаганда так оповідала про підготовку до «Матчу смерті»:
«Спочатку усе майно команди складалося із залатаного м'яча з камерою, що своє відслужила і постійно спускала. Але за декілька днів до першої гри Мишко Свіридовський, якого вони за невисказаною домовленістю вважали за старшого, приніс форму - білі труси, червоні майки і червоні гетри. Розуміли усі: вже в цьому, червоному кольорі, що дратував гітлерівців, - і виклик ворогові, і небезпека. Німці доки тільки мовчазно кривилися. Динамівці швидко розібралися в чому справа. Занадто вже велика була спокуса розшматувати, розтоптати прямо тут, на полі, цих червоних» [117].
Ми вже переконалися, що вірити в чесність комуністичних журналістів дуже небезпечно, бо може виявитися так, що вони, м’яко кажучи, помиляються. У будь-якої незаангажованої людини, яка може хоч трохи мислити, виникає принаймні одне питання: невже у розпорядженні Свіридовського була майстерня з пошиву спортивної форми, де він і замовив червону (саме – червону!) форму? Чи, може, він дав термінову радіограму у щойно створений в Москві Центральний штаб партизанського руху і Тимофій Строкач наказав скинути «патріотичну» форму на парашутах?
Перевіримо як було насправді, переглянувши свідоцтва учасників подій. Невже ж кияни дійсно ризикнули виявити перед німецькими окупантами свій радянський патріотизм? А, може, була якась інша причина появи київських футболістів на полі в червоних футболках?
Згадує Макар Гончаренко:
«Форма у нас була, як у збірної СРСР, - червоні майки і гетри, білі труси. Розмови про те, що ми її спеціально підготували до поєдинку з льотчиками і зенітниками, - брехня. Просто у нас іншої не було. Яку Трусевич роздобув на самому початку, в такій увесь час і виступали, без жодної каверзи» [119].

Як бачимо, журналіст Долгополов сильно й трагічно помиляється. Виявляється, жодної політики тут не було. Та й бути не могло: в ті часи кольорова гама футбольної форми була достатньо одноманітною: червона, біла, зрідка – синя… У червоно-білій формі грала, наприклад, вже згадувана київська команда «Желдор», в чому можна переконатися, переглянувши довоєнні світлини. Чи не в її формі футболісти «Старту» грали?
Більше того, німці абсолютно не мали підстав казитися, спостерігаючи на червоні футболки киян. Нам намагаються вбити у свідомість, що динамівці грали у футболка кольору радянського прапора? Гаразд. Але ось питання: а якого кольору був прапор Третього рейу? Невже кольорів веселки?
А фантазія товариша Долгополова буяла:
«Заважали судді. Судили лише німці. Наші грубістю на грубість не відповідали. Це було б згубно для них і для гри. Розуміли, зіграй, як фашисти, в кістку, в ногу, негайно ліквідовують. А підла фашистська помста вже шугала над полем. Не можна бути підступним в справах, помислах, у філософії і благородним у грі. Поступаючись у футболі, фашисти зганяли злість не просто спортивною грубістю. Звіриним нюхом відчули: у Кузьменко погано з ногою. Полювали за ним, намагаючись ударити точно в коліно. Влучили. І хлопці винесли його з поля.
Іван, розтягнувшись за воротами, голосно підбадьорював товаришів. Ззаду налетів поліцай. Бив лежачого прикладом автомата, топтав чоботами» [117].
Звичайно, як же інакше могли «вчути» нацисти травму радянського гравця – лише нюхом. Звірячим. Та не це головне. Погодьтеся, Читачу, картину, намальовану комуністичним агітатором в 1986 році практично дзеркально відображено уже в новітньому російському фільмі «Матч». Там теж «наших» гамселять не за правилами, а суддя свистить в інший бік.
І нікого не хввилює, що штатною зброєю українських поліцаїв були гвинтівки, що бити прикладом автомата можна, якщо той автомат – радянський ППШ, бо в німецького МП-40 металевий приклад складався і був достатньо крихкий, аби гамселити ним по чийсь голові; ми навіть не звертатимемо уваги на те, що поліцая того за родібну поведінку німці пристрелили б на місці, бо дії цього недоумка перед очами тисяч киян зводили нанівець увесь «виховний сенс» матчу. Нікого все це не хвилює. Головне показати «звіряче обличчя фашизму» в упевненості, що оту маолоякісну пропаганду більшість проковте, бо мислити не звикла і не бажає.
Однак ми помилимося, якщо вважатимемо, що це все є плодом талановитої уяви журналіста Долгополова або сценариста Сєргєйцева. Їх ми тут згадуємо лише як типовий приклад «сумлінності» й «чесності» у висвітлені історичних подій. Насправді їх багато, «правдивих»: Лєв Кассіль, який і придумав вираз «Матч смерті»; Петро Сєверов; Наум Хаємсский, Олександр Борщагов…
Шановні пропагандисти! Навряд чи вам не відомі були спогади самих учасників тих матчів! Якщо ви їх читали, чому писали навпаки? Нащо  брехали? Нащо брешете досі? Чому ще знаходяться люди, які вірять у ті побрехеньки?
«Розуміли, що довго так тривати не може. Не дадуть їм більше перемагати на очах у тисяч. До роздягальні упевнено увійшов незнайомець в гестапівській формі. Чітко, по-військовому категорично, на виразній російській віддав наказ. Перед початком вітати військових льотчиків рейху нацистським «Хайль Гітлер!». І ще. Матч не вигравати. У відповідь - тиша. Голови опущені, не спіймати і погляду. Тільки пальці звично-сноровисто шнурують розбиті бутси. Гестапівець кивнув, блиснувши знанням російської: «Мовчанка - знак згоди».
Вони дійсно не перемовилися до гри ні словом. А вишикувавшись в центральному колі, за сигналом Мишка Свіридовського прокричали: «Физкульт-привіт!» [117].
А от очевидці згадують, що в усіх без винятку матчах німці кричали просто – «Хайль» (нім. Heil - благодать, удача, щастя), яке було традиційним спортивним привітанням в Німеччині того часу, так само, як наші гравці завжди, в усіх 10 матчах – власне вітання, теж традиційне на стадіонах Радянського Союзу «Фізкульт-привіт». Знову брехня.
Ми могли б вигадати багато заперечень офіційній версії тих подій. Але напевне, все ж краще з авторами опусів про «Матч смерті» посперечаються його учасники. Ось дещо про нелюдську жорстокість німців на полі й потурання суддів нацистам.
Володимир Ногачевський:
«Усі матчі зазвичай судив німецький військовослужбовець на ім'я Эрвін, котрий, як мені здається, мав відповідну освіту і кваліфікацію.
Матчі проходили в товариській атмосфері. Конфліктів між гравцями не виникало. За всі ігри я пригадаю лише один випадок, коли німецький гравець в ігровій ситуації грубо штовхнув нашого футболіста, за що його суддя одразу ж видалив з поля (виділення курсивом наше, П.П.)» [119].

Михайло Свіридовський доповнює картину:
«Матч з льотчиками протікав таким чином. На матч приїхав генерал, привіз букет квітів, апельсини, лимони, шоколад...
Зіграли перший тайм 2:1 на їх користь. У них з'явилося почуття переваги. Ми, бачачи таке становище, вирішили вибити декількох їхніх гравців з гри. Одному коліно перебили, він пішов з поля... Генерал вигукував, що це бандити, грають грубо, некультурно...» (там саме).
Нормально?! Виявляється, не німці лупили українців, а – українці німців! І генерал чомусь не вдарив по киянах з парабелуму, а, як і всякий нормальний футбольний вболівальник, кричав з трибуни те, що й зараз кричать в подібних ситуаціях.
А ще звернемо уваги на квіти, шоколад та фрукти…
А ще….
Володимир Ногачевський:
«На трибунах знаходилося чимало солдатів і офіцерів вермахту, і вони аплодували, коли вигравали росіяни. З особливою повагою відносилися до Трусевича і Свирідовського - ці товариші брали участь в тридцять шостому році в спартакіаді в Парижі, німці їх упізнавали» [114].
Звичайно, комуністи ніколи б не дозволили авторам досліджень писати таке на загал. Але зараз комуністів при владі наче й немає, а офіціальна історіографія так і залишилася в лещатах цензури. І досі ніяк не можна тому зарадити…
А ось (тримайтеся за серце) неймовірне:
«…Такий собі Р.Д., автор звіту про гру «Старту» з RSG, звинуватив арбітра в підсужуванні... киянам: «Два м'ячі, забитих у ворота німецької команди, слід віднести на рахунок судді, бо були забиті з чистого «офсайду». Взагалі робота судді не відрізнялася точністю і чіткістю» («Нове украiнське слово» від 19 липня 1942 року)» [115].
Що робити із звинуваченнями німецького судді у підсужуванні українцям і як вони врисуються у сюжет російського фільму «Гра» ми не здатні…
Отак і грали матч за матчем. На німецьке вітання «Хайль» українці відповідали «Фізкульт привіт». Без жодних наслідків. Потім – спільне фото, на якому всі усміхнені й навіть обіймаються. І обов`язково – привітання після закінчення гри.
А нам замість цього – вигадки Долгополова зразка 1986 року та фільм Малюкова від 2012-го…

Те, що пропаганда обізвала «Матчем смерті».
А як же «Матч смерті»? Чи був він? Котрий з них? – спитає хтось. Начебто за логікою, ним мав бути останній. Саме після останнього матчу, як нам розповідають, футболісти зникли в жахітті Сирецького концентраційного табору. Але в тім –то й справа, що останньою була гра не з міфічною збірною «Люфтваффе», а - між українськими командами «Старт» та «Рух»!
То що, насправді «Матчу смерті» не було? Так, не було! «Матч смерті» - це цілковита й нахабна вигадка радянської пропагандистської машини, котра мусила якось пояснити чому наші футболісти грали у футбол з німцями замість того, аби стріляти в них; чому приймали від германських офіцерів шоколад, фрукти, пайки; чому фотографувалися з ними…
Тому «Матчем смерті» домовилися вважати другу гру (матч-реванш) з командою німецьких зенітників (яку чомусь історія зберегла як збірну Люфтваффе) – «Flakelf».
Дійсно, на матч-реванш ця команда вийшла у посиленому гравцями з інших колективів складі. Але напевне цей факт пояснювється тим, що німецькі аматори не могли гідно протистояти українським професіоналам, відповідно, останній матч, який вже проходив поза рамками першості й мав товариський характер, спробували зробити більш насиченим й інтригуючим для глядача.
Він таким і вийшов. І жорсткість матчу пояснюється тим самим – емоції та ігрові стики завжди зашкалюють в грі саме рівних суперників. Пригадаємо тепер ще раз свідчення Свирідовського про те, як наші своєю грубістю на полі довели німецького генерала до сказу і визнаємо – все те, що розповідали нам радянські газети і все, що розповідає російський фільм – абсолютна вигадка.
Не було ні автоматників, які оточували стадіон; не підсужував німцям арбітр, не казився у безсилій люті підлабузник-поліцай за воротами, і футболісти наші просто грали у футбол, грали в своє задоволення, а не «За Родіну, за Сталіна!» Візиту есесівського офіцера в перерві до роздягальні теж не було.
Макар Гончаренко:
«Ніхто з офіційної адміністрації перед матчем не примушував нас грати в піддавки. Правда, окремі люди, чи то провокатори з «Руху», чи то співчуваючі нам прості смертні умовляли програти, щоб не дратувати гусей» [119].

Більше того, свідки оповідають, що хтось з офіцерів відвідав… німецьку роздягальню, аби підбадьорити й нагадати своїм футболістам про честь Рейху та арійського спорту. Таку промову зараз називають мотивацією.

Матч закінчився. Німецькі футболісти подякували переможцям за гру й науку, німецькі та українські глядачі поаплодували обом командам, футболісти команд-суперниць трохи поспілкувалися між собою і на цьому розійшлися.
Об`активно німцям не було чого ображатися на поразку, адже всі прекрасно розуміли ту відстань, яка пролягає між професіональними футболістами, нехай навіть вони давно не тренувалися як слід, і перебували не в кращій фізичній формі, та аматорами-фронтовиками.
Тому образ і не було. Як не було й помсти, про яку так завзято писали радянські журналісти:
«Після гри, вони розуміли – останньої, тихо розішлися по домівках.
Уранці їх заарештували. Привели до директора. Там чекали четверо гестапівських офіцерів і автоматники. В руках у старшого список гравців. Звірили - недорахувалися Тютчева і Гончаренка. Гестапівець акуратно переписав прізвища футболістів, забрав документи.
 23 довгі дні в катівнях гестапо. Безглузді допити, звинувачення, знущання і погрози. Футболістів розсадили по одиночних камерах. Допитували по одному. Перекладач був їм знайомий. До війни числився чи то сторожем, чи то прибиральником на стадіоні. Тепер з неприхованою злістю лив на них цебра бруду.
Ще раніше домовилися: одразу не розстріляють, дамо знати про себе. Поведуть на допит - співатимемо. І чулися в казематах рідні голоси. І розуміли: поки що живі, живі» [117].
Знову дивує неприховане ставлення автора цих рядків до українських футболістів, мов до хворих на синдром Дауна. Ну не зовсім же їм мізки м`ячем повибивало! Якщо розуміли, що попереду на них чекає арешт і розстріл – чому тихо почимчикували додому? Чому замість спробувати втекти, вляглися спати? І про що могли допитувати футболістів в льохах будинку на Короленко, 33 цілих три тижні? З якою підкруткою Трусевич м`яча з корнера подавав? Яким способом Ногачевський бутси шнурує?
Ех, жаль, не уточнив ще товариш Долгополов, що саме співали кияни в казематах гестапо. Не інакше як «Інтернаціонал».
Тепер до реалій. В дійсності, ніхто українських футболістів ні безпосередньо після матчу, ні наступного ранку не заарештовував в не збирався. І погроз ніяких не було, навіть натяків на небезпеку. Тому й поводилися Трусевич з товаришами відповідно.
Виявляється, якщо футболісти після матчу «тихо» розійшлись по домівках, то – далеко не всі. Виявляється якщо футболісти і співали, то – не в буцегарні і вже точно інших пісень, ніж гімн всіх трудящих. В іншому місці й з інших причин:
«Після гри 9 серпня наші футболісти перемогу відзначили: випили в закусочній і закусили. Самогон хтось з уболівальників приніс... Довго сиділи, розмовляли. Поверталися через ринок «Євбаз»... Грошей ні у кого ані копійки. Паша Комаров баки торговкам забивав і мене дармовими пиріжками пригощав. В однієї візьме, в іншої: «У борг», - заспокоював їх.
Пам'ятаю, біля кінотеатру «Ударник» Олексій Клименко зчепився з поліцейським. Німець його за сорочку схопив, хотів відвести в гестапо, але не втримався, упав. Стріляти з автомата не наважився - людно було на вулиці. Так Клименко і витік. Батько наступного дня зайшов до нього дізнатися, як і що. Тоді пронесло...» [119].
Як розповідав син Михайла Путистіна Владлен, того пізнього вечора його батька, самого Владлена та Тютчева під час комендантської години на вул. Саксаганського зупинив патруль жандармерії. За правилами, порушення комендантської години тягло за собою суворе покарання, аж до ув’язнення до концтабору.
«Але коли німці дізналися, кого вони зупинили, то тут таки й відпустили зі схвальним «Гут!» [114].
Отакий ось «Матч смерті» насправді вийшов. І такі репресії…
Решта – на совісті авторів друкованих та кінематографічних шедеврів, а також осіб високої державної ваги, котрі все те замовляли.

Арешт. Бий своїх?
Першість закінчилася 16 серпня 1942 року, а вже 18 серпня гравців «Старту», які працювали на хлібозаводі (Трусевич, Кузьменко, Клименко, Гончаренко та ін.) було заарештовано Гестапо.
Про радянську версію арештів ми вже знаємо. Вона тріщить навіть без детальної перевірки, хоча дехто й сьогодні намагається якось наблизити реалії до вигадок. Мовляв, німці спочатку намагалися не акцентувати увагу на поразках власних команд, але коли почалося розповсюдження чуток про цю славетну перемогу і вона почала набувати політичного забарвлення…
Чим підкріплено цю версію? Нічим. Єдино, що начебто військовий комендант заборонив надалі німецьким командам грати з «унтерменшами». Про це розповів радянським органам вже після війни заарештований Георгій Швецов.
Але то було б дурницею, адже арешти й розстріли лише надали б додаткової ваги політичній складовій ігор, як зараз говорять, «розкрутили» б ті перемоги.
Одразу після війни кілька футболістів «Старту», що вижили, всю провину покладали на Швецова.
Із свідчень Макара Гончаренка:
         «18 серпня 1942 року мене було заарештовано гестапо за доносом такого собі Швецова, котрий повідомив німців про те, що я є працівником НКВС, з цієї ж причини разом зі мною було заарештовано інших товаришів: Трусевича, Клименко, Кузьменко, Путистіна, Комарова, Тютчева, Свирідовського і Балакіна. Після допиту нас відправили до Сирецких концтаборів, де ми знаходилися 14 місяців, з вересня 1942 по жовтень 1943 року» [120].
Відомості важливі. Однак тут щось не складається. По-перше, стиль тих свідчень. Не міг Гончаренко говорити на Швецова «такий собі», бо вони гарно один одного знали, не виключено, що й товаришували. По-друге, чому зрадник так довго чекав, а не «здав» футболістів одразу ж тільки-но побачив? Не забуваймо, що Швецов, за версією радянських пропагандистів – зрадник, більше того – він служив «українсько-німецьким буржуазним націоналістам»! Чого ж він чекав? Окрім всього, така поведінка було й напрочуд дурною, адже слідом за динамівцями в льохах Гестапо опинився б і сам Швецов, адже що він міг відповісти на просте запитання слідчого: чому так довго не видавав «ворогів Рейху»?
До того ж і без Швецова всім у місті, в т.ч. й німцям було відомо, що футболісти «Динамо» мають безпосереднє відношення до НКВС. Так само, як і пожежні, котрі до війни також входили до відомства Лаврентія Павловича Берії, але, не зважаючи на це,  продовжували спокійно жити в окупованому Києві й ходити на службу до пожежного депо.
В порівнянні з цим більш правдоподібною (якщо прийняти провину саме Швецова) є інша версія того ж Макара Гончаренка, яку він висловив вже не на допиті в НКВС а десятиріччями згодом – вже після розвалу СРСР:
«Всипали ми «Руху» від душі, на повну котушку - 8:0. Було це 16 серпня. І тут Жорка Шевцов поскаржився, що ми режим порушуємо, ведемо привільне життя, пропагуємо спорт Рад. Настукав, коротше. Перевірили по довоєнних афішах, хто грав за київське «Динамо», і відправили до табору» [115].
Ревнощі? Помста дрібного невдахи переможцям? А, може, тут далися взнаки якісь старі рахунки й міжособистісна неприязнь? Але як сприйняти слова про «перевірку» по афішах? Офіційну версію й збудовано на тому що німці знали про те, що гравці «Старту» до війни виступали за «Динамо». Саме тому начебто й «Матч смерті» влаштували. Саме тому той матч такий привабливий був для окупантів.
Навряд чи гестапівці працювали настільки тупо, що не мали відомостей про те, що собою являють Трусевич, Клименко та інші. А ще пригадаємо, як під час гри німецькі вболівальники вітали Трусевича та Свирідовського саме через те, що знали їх як гравців славетного «Динамо», тобто, людей, що апріорі належали до НКВС.
Далі. Ніхто з колишніх гравців «Динамо» до війни не був атестованим співробітником НКВС, ніхто не мав спеціального звання. Виключенням був Микола Коротких, який, до того ж, був ще й членом ВКП(б). Але він постраждав не від колег-«зрадників» з «Руху» - Коротких видала… рідна сестра, про це свідчив його друг Макар Гончаренко.
Тож і виходить, що Швецов до арешту динамівців якщо й мав стосунок, то дуже опосередкований: його могли допитувати вже як свідка. Або зробити з нього дуже вигідного цапа-відбувайла.
До того ж існують і свідчення, що їх давав М. Свирідовський від 28 лютого 1944 року:
«Нас було зраджено Вячкісом Г. П. (чемпіон України з плавання, працював на гестапо і німецьку розвідку, був нагороджений орденом «Залізний хрест», втік з німцями). Нас звинувачували в тому, що «Динамо» було організоване НКВС, а раз так - мета організації зрозуміла. З 8 заарештованих звільнено лише Балакіна, який був в команді «Локомотив». Чернега, Гундарев і Ткаченко знаходилися на очах у німців, тому заарештовані не були» [121].

Проте він був не перший, хто повідомив про причетність отого Вячкіса до арешту динамівців: ще в листопаді 1943 року колишній поліцай Єгоров розповів СМЕРШу саме про причетність до цієї справи пловця. Прикметно, що саме тоді ж начальником СМЕРШ 1-го Українського фронту генерал-майором Осетровим було складено довідку, в якій винуватцем трагедії названо саме Вячкіса.
Чому ж виходить такий різнобій у показах самих футболістів? Чи не може бути так, що насправді ніхто з них достеменно не знав суті справи і просто змушений був підтверджувати версію, яку їм викладали співробітники спецслужб? Свирідовський потрапив тим, хто вже зафіксував офіційно зраду Вячкіса, тому підвердив її (або посто підписав готовий документ, що його поклали перед ним слідчі СМЕРШу), Гончаренко уникнув спілкування з цими слідчими й переповів інші чутки, що ходили Києвом, або висловив власні припущення та враження…
Оті розбіжності у свідченнях можуть говорити про те, що насправді ніякої зради не було…
Тепер скажемо про версію, яка, на наш погляд, і на погляд більшості неупереджених дослідників, є найбільш близькою до істини.
Києвом давно ходили чутки, що футболістів було заарештовано за те, що вони здійснювали крадіжки хліба та борошна з хлібокомбінату.
Валентин Федоров, колишній футболіст ленінградського «Динамо»:
«Дізнався від родичів загиблих киян, за що їх покарали. Не за виграний матч у німців їх посадили, а за борошно, яке вони потайки виносили з комбінату» [119].
Так просто? Банальна крадіжка? Оте «майже», про яке згадував Макар Гончаренко?
Як відзначав в своїй статті Олег Ясінський, підозрюваних у кримінальних злочинах, під котрі безсумнівно, підпадала й крадіжка борошна, відвозили на вул. Короленко, 15, до будівлі української кримінальної поліції. А футболістів «Динамо» тримали на вул. Короленко, 33, в Гестапо. Чому?
Виявляється, насправді була не крадіжка борошна на заводі, а щось зовсім інше. І що серед заарештованих були не лише футболісти, але й інші працівники заводу, котрі до «ганьби» нацистських футболістів жодного стосунку не мали.
В. Ногачевський:
«За декілька днів на хлібозавод приїхали гестапівці: в мішках з борошном виявили бите скло. Диверсія! Багатьох робітників, футболістів у тому числі, забрали в концтабір «Мишоловка» [114].

Те ж саме підтверджували й численні свідки або прості громадяни, які мали якийсь доступ до інформації щодо «провини» футболістів. Наприклад, Юрій Краснощок:
«Під час фашистської окупації, працюючи на телефонній станції, я чув від німців, а також від українських поліцаїв, що динамівців заарештували не за перемогу в матчі, а за те, що вони, працюючи на хлібозаводі № 1, накидали у борошно, з якого випікали хліб для німецьких організацій в Києві, бите скло. Було заарештовано багато робітників хлібозаводу, у тому числі чотири динамівці - Трусевич, Клименко, Кузьменко і Коротких. Про те ж саме згодом мені розповів мій знайомий співробітник держбезпеки» [122].
Ми дуже сумніваємося в тому, що саме футболісти були причетні до тієї «диверсії». По-перше, вони не були настільки дурними, адже не могли не розуміти, що підозри перш за все впадуть саме на тих, хто працював на підприємстві, в тому числі на них. По-друге, якось дуже дивно співпало: до матчів на першість Києва нічого такого не відбувалося, а тут одразу – диверсія, і то, коли німці (за версією комуністичних агітаторів) були просто розлючені виграшем українців і шукали привід для розправи. Якщо їм взагалі був потрібен якийсь привід.
 І ось саме оте «співпадіння» наводить на думку, що отой трюк із склом в борошні справа рук… НКВС.
Це припущення неодноразово висловлювалася в пресі, і має власну чітку логіку: більшовики не могли допустити, аби футболісти самого «Динамо», люди, які довгий час були візитівкою радянської системи «зрадили». Не могли люди, які, хоча б навіть і формально, належали до системи НКВС, обійматися з гітлерівцями!
Таким чином, «підставивши» динамівців, НКВС убила заразом трьох зайців: припинила оте «огидне братання із загарбниками», дискредитувала німців, які вчергове підтвердили свою «звірячу сутність» і відвели можливу підозру від справжніх винуватців диверсії.
Так приналежність до лав НКВС повернулася для футболістів бідою...        
 
Два тижні футболістів протримали в камерах Гестапо, навіть не викликаючи на допит. Дехто вбачає в цьому якусь садистську жорстокість. Може, так воно і є. А може, саме бажання об`єктивно розібратися і не допустити покарання невинних змушувало слідчих не квапитися з висновками.
Дивна поведінка для фашистів? Але не забуваймо, що заарештовано було дуже відомих не лише в Києві, але й далеко поза межами СРСР людей. А відомість часто виявляється непоганим захистом від переслідувань. Крім того, німці не могли не враховувати політичну складову питання: так само як радянське підпілля бажало репресій проти футболістів, через ту ж причину німці мали замислитися в їх доцільності.
А тут іще потужний захист з боку… німецьких військових:
«На захист заарештованих київських динамівців стали їхні супротивники - німецькі та угорські футболісти. У німецьких спортсменів ще збереглися ідеали чесної спортивної боротьби, адже пройшло не так вже багато часу відколи вони були господарями XI Всесвітньої спортивної Олімпіади, що відбулася у Берліні в 1936 році. Вони не вірили, що такі талановиті футболісти підуть кидати скло в хліб, призначений для військових шпіталів, поранених і медперсоналу, для жінок, мобілізованих фашистами для роботи в окупаційній адміністрації України» [122].

Такий тиск не міг не вплинути на рішення щодо подальшої долі футболістів. Частину з них, тих, хто не перебував до війни у системі НКВС – футболістів «Локомотива» (Сухарєв, Балакін, Мельник) взагалі відпустили. Решту відправили до Сирецького табору.
На відміну від більшості ув’язнених, футболістів утримували в досить прийнятних як для концтабору умовах:
«Трусевича, Кузьменко і Клименко використали в якості чорноробів. Путистін разом з Тютчевим та Комаровим працював електромонтером. Свирідовський і Гончаренко шевцювали в майстерні на вулиці Мельникова, ремонтували взуття охоронців-поліцаїв. Перевели їх з табору в окрему будівлю. Там і жили під наглядом своїх клієнтів. Всім ув'язненим дозволяли побачення з родичами. Дружина Путистіна тричі на тиждень носила чоловікові передачі» [119].
Здавалося б, найстрашніше минуло, все налагоджується і з часом можна було сподіватися на визволення.
А ще за кілька місяців чотирьох з ув`язнених футболістів було розстріляно.

Смерть через ковбасу та цькування живих
Версій загибелі футболістів є кілька, але більшість свідків, в т.ч. ті футболісти, що вижили та та родичі тих, хто занинув, наполягали на одній. Динамівців згубили… ті самі передачі рідних.
Володимир Ногачевський:
«Ув'язнені працювали в місті. Одного разу до такої бригади включили Трусевича, Кузьменка і Клименка. Їм наказали асфальтувати двір у будівлі гестапо на вулиці Короленко, 33. Родичі дізналися про це, приготували згортки з їжею і поклали недалеко від місця, де вони працювали. В цей час у двір вийшов начальник концтабору Родомскі з вівчаркою на поводку. Собака пронюхав запах їстівного, почав теребити пакети. Ув'язнені спробували її відігнати. Родомски вмить підняв тривогу: бунт!
Прибігла охорона, усіх повернули до табору, поклали на землю обличчям вниз і кожного третього розстріляли... Кузьменко і Клименко загинули. А Коля Трусевич не потрапив у фатальні треті - він просто підвівся на лікті подивитися, чи не минула його біда. І отримав кулю в потилицю...» [114].
А ось сідчення колишнього футболіста «Желдору» Володимира Волкова, котрий посилається на Володимира Балакіна та Федора Тютчева, з якими дружив, тому ми не маємо ніяких підстав йому не вірити.
«Бригада робітників концтабору на Сирці, серед яких знаходилися і наші футболісти, копала траншею. І коли на одного з робітників раптом накинувся собака, той, недовго думаючи, ударив її лопатою по голові...
І треба ж такому статися, власником собаки виявився комендант табору! На наступний ранок він вишикував усіх, хто копав ту нещасливу траншею, і дав їм команду розрахуватися на «першого-другого». «Перші», фатальні номери припали на Колю Трусевича, Ваню Кузьменка та Льошу Клименка... Правдоподібність цієї версії розстрілу динамівців підтвердив ще один мій хороший знайомий - учасник тієї «переклички», київський динамівець Федір Тютчев. Йому повезло - в «перекличці» він виявився другим» (там саме).
В принципі, за певними зрозумілими незначними деталями, оповідання про загибель футболістів цілком збігаються. З деякими незначними варіаціями цю версію можна було почути з вуст інших очевидців, зокрема, В. Ногачевського:
«Підвали колишньої будівлі НКВС по вулиці Володимирській, 33, зайнятої під час окупації гестапівцями, було завалено стосами дрів. Німці, замисливши очистити їх, створили три бригади з в'язнів Сирецького табору. Одна бригада (у її складі Трусевич, Тютчев, Клименко і Кузьменко) перекидала дрова на хлібозавод, інша - на м'ясокомбінат, третя складала у дворі будівлі гестапо. Між двома першими відбувався товарообмін: хліб міняли на ковбасу. Продукти ховали між колодами. Вівчарка начальника в'язниці, учувши ковбасу стягнула її.
Один з ув'язнених, вірменин років 20-22, кинувся за собакою. Гестапівець, почувши гамір, вибіг у двір і став жорстоко бити хлопця. Декілька в'язнів заступилися за товариша, що встиг видерти жмут шкіряного пальта фашистського офіцера. Той пострілом впритул убив вірменина і разом з начальником табору Радомским, котрий приспів на допомогу, тут же у дворі розправився із заступниками. Решту відвезли до табору» [121].
Відтак маємо прийняти її і відкинути вигадки щодо навмисного знищення футболістів через отой виграний матч.
Щоправда, заради справедливості слід сказати, що за ще однією версією, під розстріл футболісти «Динамо» разом з групою ув’язнених табору потрапили як заручники після диверсії підпільників на київському заводі «Спорт». Але знов-таки, жодної прив’язки до результату міфічного «Матчу смерті» не прослідковується.

До речі, міф про «Матч смерті» змушує пересічних українців вважати, що знищено було всю команду «Динамо», або, вірніше, «Старту». Насправді, тоді загинуло лише четверо футболістів. Решті пощастило вижити – більше того, вони змогли організувати втечу з табору!           
«Зі свідчень Свирідовського: Першою здійснив втечу з цього табору Тютчев. Втікав з групою вантажників з чотирьох осіб, втікали з Подолу. Після цього втік я і Гончаренко з Мельниковим, в числі 16 людей, тобто всією бригадою утекли. У втечі нам допомогла поліція. Серед них були спортсмени-футболісти. Вони помітили, що ми починаємо змащувати п`яти, відвернулися вбік, нібито не бачать. Путистіна в жовтні 1943 року послали на вантажні роботи на завод «Більшовик». Звідти йому вдалося втекти і навіть вибратися з Києва. Комарова погнали до Німеччини під час евакуації Сирецького концтабору у вересні 1943 року» [120].
    Як бачимо, поліцаї не завжди топтали громадян чоботами – іноді й дуже сильно допомогали. Але то так, до слова.
Тим із спортсменів, хто вижив, довелося непереливки вже після того, як їх звільнила «рідна» радянська влада. Їх тягали на допити, роками намагалися пришити… співпрацю з окупантами. Лише втручання генерала Тимофія Строкача, колишнього начальника Центрального штабу українського партизанського руху, котрий (Строкач, звісно) з 1946 року обіймав посаду міністра внутрішніх справ УРСР і опікувався відроджуваним «Динамо», нарешті поклало край поневірянням футболістів. Їх справи було «покладено під сукно». Чотирьох з них (Балакін, Сухарєв, Гончаренко, Мельник) навіть включили до першої післявоєнної заявки «Динамо».
Та хоч офіційне переслідування футболістів припинилося, цькування на рівні чиновників, окремих (вже колишніх) товаришів та колег-спортсменів продовжувалося. Не витримав принижень, запив і помер від білої гарячки Федір Тютчев…
«І по роках на динамівських ювілеях - і на 40-річчі, і на 50-річчі - генерали допитувалися: «Чому чотирьох розстріляли, а ви живі?» [119].
 
І не можна було, глядячи в ситі, червоні від коньяку пики «героїчних» генералів родом з НКВС відповісти питанням на питання: а чому живі ви? Як ви вижили в ту страшну війну?
Або ось заслужений майстер спорту Петро Денисенко:
«Поки я й тисячі моїх товаришів, голодні і холодні, мокнули у брудних окопах під фашистськими кулями, десь глибоко в гітлерівському тилі мої співвітчизники, молоді і здорові хлопці ганяли м'яч з тими, хто захопив нашу землю, намагається мене знищити і проти кого я воював в нелюдських умовах. Перепрошую, як я маю ставитися до подібного?» (там саме).
Жодної провини видатного спортсмена і тих його колег, котрі поділяли ці погляди, напевне немає. Ця людина, як сотні тисяч і мільйони інших були жертвами радянської пропаганди, яка викривляла дійсніть, часто до невпізнанності, робила з чорного біле і навпаки; із злочинців – картонних героїв, а з героїв – злочинців.
Петро Денисенко не мав замислюватися, чому йому доводилося воювати в нелюдських умовах; не мав замислюватися, чому його та його товаришів щільними масами кидають на нікому не потрібні висотки; чому його дружину, яка в тилу по 12 годин стоїть за верстатом, годують гірше за німецького військовополоненого. Петра Денисенка так виховували: заради порятунку радянських людей не треба жаліти життя тих людей. Його привчили, що абсолютно нормальною є практика спалювання спеціальними групами НКВС селянських хат у прифронтовій зоні: нехай старі й діти загинуть на сорокоградусному морозі, зате німцю буде незречно ночувати в наметах та автофургонах. Петро Денисенко не мав замислюватися над тим, що герой війни 1812 года, знаменитий партизан Денис Давидов власноручно зарубав би, мов собаку, будь-якого «вояку», котрий збожеволів би настільки, щоб спалити ціле російське село. Жодному члена Голландського руху Опору навіть після вживання неміряної кількості маріхуани, не спало б на гадку підірвати плотини, аби море разом з тисячами цивільних потопило кількох німецьких солдат. У нас 18 серпня 1941 року військовими інженерами за прямого наказу з Москви було підірвано плотину Дніпрогесу, в результаті чого тридцятиметрова хвиля нижче за течією змила 20 тисяч(!) червоноармійців та офіцерів та кілька десятків тисяч цивільного населення, котре якраз евакуювалося на Схід, а також близько тисячі німецьких солдат.
Повторюємо: Петро Денисенко не винен – винні комуністи, які примудрилися викривити саму людську мораль, прищепити багатьом людям хибні цінності й орієнтири. Але футболістам київського «Динамо» від цього було не легше.

Проте згодом, влада зрозуміла, що краще й вигідніше зробити із футболістів героїв, на прикладі яких можна було б виховувати молодь у відповідному дусі, аніж дозволяти чуткам та легендам ширитися просторами 1/6 земного суходолу; що думки подібні до тих, що їх висловив Денисенко, небезпечні, адже така версія історії війни, яку Агітпроп почав називати Великою Вітчизняною, підриває концепт про єдність радянського народу й гуртування навколо рідної КПСС.
Вирішили історію трохи підправити. І почалося-поїхало!
1958 рік – книга «Останній поєдинок;
1963 рік – художній фільм «Третій тайм»;
1971 рік – відкриття пам`ятника в Києві;
і апофеоз фанфарної пропаганди – книга вже згадуваного тут Миколи Долгополова «Сражались футболом».
Це не рахуючи безлічі статей в журналах та газетах, радіо- та телепередач.
У вересні 1964 року Указом Президії Верховної ради СРСР четверо учасників «Матчу смерті» - М. Трусевич, О. Клименко, І. Кузьменко та М. Коротких було нагороджено медаллю «За відвагу» (посмертно).
Ще шістьох: В. Балакіна, М. Гончаренка, М. Мельника, М. Путистіна, М. Свиридовського та В. Сухарєва було відзначено медаллю «За бойові заслуги».
При цьому чомусь «обійшли нагородою» Олександра Ткаченка та Федора Тютчева.
Прикметно, що Михайло Путистін, ображений багаторічним переслідуванням з боку КГБ та радянських чинуш, відмовився прийняти нагороду, мовляв, «не заробив», і на церемонію нагородження не з’явився.

Так радянська пропаганда із звичайних молодих хлопців зробила «картонних героїв». Не їх вина в тому – вони жили як уміли і як могли; вони були закохані у футбол і віддавалися улюбленій грі повністю й беззастережно, навіть в окупації. Для них головним було – грати. Будь з ким, навіть з ворогами, але – грати. Для себе і для глядачів. В цьому сенс їхнього життя. В будь-яких умовах, за будь-якої влади. За це й постраждали, і від німців, і від «своїх».
Героїзм має багато облич – прекрасних і потворних. Вояки СС, що добровільно приковували себе до кулеметів біля амбразур Імперської канцелярії, до останнього захищаючи Гітлера з Гіммлером, теж були героями. Героями були японські токкотай, більш відомі як камікадзе. Героями були підпільники Червоної капели і голандських «Гьозів». Героями були польські захисники Вестерплатте і радянські – Брестської фортеці. Героями були вояки УПА, що чотири дні захищалися в Загорівському монастрі проти двадцятикратно переважаючих сил німців. Проте, на наш погляд, не менший героїзм – це в нелюдських умовах залишатися людьми. Коли навколо смерть, голод, зрада, відчай і холод зневіри – дуже тяжко знаходити в собі сили кохати, народжуваті дітей, співати, читати книжки. І грати у футбол…
Тож згадлаймо хлопців, які склали основу футбольної команди «Старт» в тих матчах; хто, не бажаючи цього, потрапив до категорії «картонних героїв», що їх випікала радянська пропагандистська кухня; долі кого не позаздриш, але кого варто і треба поважати за речі, які на перший погляд здаються дуже далекими від підриву мостів, підпалу ворожих складів і затуляння грудьми кулеметних амбразур.
Отже:
Микола Трусевич, воротар, «Динамо» (Київ);
Олексій Клименко, «Динамо» (Київ);
Михайло Свирідовський, капітан команди, до війни – футбольний тренер;
Василь Сухарєв, «Локомотив» (Київ);
Володимир Балакін, «Локомотив» (Київ);
Лєв Гундарєв, дубль «Динамо» (Київ);
Макар Гончаренко, «Спартак» (Одеса);
Юрій Чернега, дубль «Динамо» (Київ);
Павло Комаров, «Динамо» (Київ);
Микола Короткіх «Рот-Фронт» (Київ);
Михайло Путистін, до війни – футбольний тренер;
Михайло Мельник, дубль «Динамо» (Київ);
Георгій Тимофєєв дубль «Динамо» (Київ);
Федір Тютчев, ЦДКА (Москва);
Іван Кузьменко, «Рот-Фронт» (Київ).
Вічна слава їм, вічна пам`ять і шана від нас, любителів футболу, вболівальників «Шахтаря» і «Металіста», «Дніпра», московського «Спартака», «Баварії» і «Барселони».

Замість епілогу.
Довоєнне київське «Динамо» за роки лихоліть практично своє існування. Було вибите. Вибите, але не вбите. Бо і тоді, і роками пізніше (на відміну від сучасних гламурних хлопчаків на дорогих авто) для гравців «Динамо» головним було - ім`я клубу. Патріотизм. Гра. І клуб був живий, доки залишався хоча б останній, безногий, сліпий, кульгавий динамівець. Доки було кому тренувати молодь. Тоді найбільшим гріхом для гравця київського клубу був перехід до когось із принциповіх конкурентів, наприклад, «Спартака» з Москви. І гроші тут не мали жодної ваги.
         
         А «відкладений» матч-відкриття стадіону «Республіканський» все ж відбувся. В 1948 році на поле, як і мало бути, вийшли гравці «Динамо» (Київ) та московського ЦСКА (так тоді вже іменувалася колишня команда ЦДКА).
         Перед самим початком гри сталася подія, яка змусила трибуни плакати. Диктор по стадіону викликав на поле гравців «Динамо» складу 1941 року. І вони вийшли - в спортивній формі, готові до гри. Двоє.
         Так, їх залишилося лише двоє - тих хто не просто вижив,  але ще був здатен грати!
А разом з ними стадіон і тих кількох найвідданіших вболівальників, які з 1941 року, мов скарб, берегли квитки на той матч!
Ми переконані, то саме їхні діти й онуки вболівають зараз на кожній грі «Динамо», неодмінно в 41 та 43 секторах НСК «Олімпійський». І неодмінно з банером «Завжди вірні»!
А далі була ГРА!
        «Рахунок був не на нашу користь. За час війни жодна радянська команда майстрів не зазнала стількох втрат, як «Динамо»: загиблі при бомбардуваннях, закатовані в гестапо, розстріляні у Бабиному яру, без вісті зниклі в оточенні. З тих же, хто вижив, багато хто залишився каліками. З динамівського складу, заявленого на 22 червня 1941-го, на полі були тільки двоє. У 1948-му трибуни вітали стоячи захисника Миколу Махіню, лівого крайнього нападника Павла Віньковатого і ще 19 людей, які дивом зберегли квитки 1941-го року. Це з 60000 проданих!
Обіцянку київського диктора було виконано, більше того, власники квитків отримали довічні безкоштовні абонементи на відвідування стадіону, а коричневі квиточки стали експонатами Музею спортивної слави України.
Останній 20-й квиток було здано восени 1967 року. Квиток-реліквію у своєму старому портфелі знайшов майстер-шляховик з Бердянська. Він став одним з 100000 глядачів матчу Кубку європейських чемпіонів між київським «Динамо» і шотландським «Селтіком» [123].
       Оце, панове з Агітпропу - справжня історія! І справжній героїзм. Не «картонний». Без вигадок «на злобу дня» відповідно до замовлення безсовісних політиканів.
         До речі, є в тій справжній історії чільне місце і для заклятих друзів-суперників «Динамо». Під час звільнення Києва від німецьких загарбників в бою за стадіон, на якому до війни довелося не один раз грати проти «Динамо», брали участь і російські футболісти.
         «Першим, хто пробрався до зруйнованого стадіону і прикріпив до візерунчастої огорожі шматок яскраво-червоного полотнища, був гвардії старшина, кавалер багатьох бойових орденів, Владислав Жмельков - легендарний воротар московського «Спартака» (там саме).
         Ось про кого треба фільми знімати, панове міністри-капіталісти. Правдиві фільми, а не пасквілі на українців а-ля «Ми - з майбутнього» режисури все того ж кінонездари Малюкова.
        
Замість P.S. Злет в історію
  В 1945 та 1946 роках «Динамо» (Київ) займало останні місця в чемпіонаті СРСР і за регламентом мало вибувати до нижчого дивізіону. Але хіба можливо те було, після всього, що пережив клуб, після всього, що пережили українці? Тут політика та звичний прагматизм комуністів сполучився із щирим співчуттям і бажанням допомогти, що їх виявили радянські футбольні чиновники. Аби врятувати для Києва й України «Динамо», було прийнято рішення збільшити кількість команд у вищій лізі, і таким чином київська футбольна дружина залишилася в еліті.
         А далі ми знаємо. В 1961 році кияни вперше переривають гегемонію московських команд, і становляться чемпіонами СРСР. Потім були тбіліське та мінське «Динамо», «Зоря» з Ворошиловграда, ленінградський «Зеніт»... Але лише - потім.
         Разом «Динамо» за часи СРСР здобуло 13 чемпіонських титулів, 9 кубків СРСР, 3 Суперкубка СРСР. Це робить його найтитулованішою командою в історії радянського футбола.
         «Динамо» (Київ) стало першим клубом з СРСР, який здобув європейський кубок - це був Кубок Кубків в далекому 1975 році. Всього «Динамо» двічі вигравало Кубок Кубків УЄФА, та одного разу - Суперкубок УЄФА. Три футболісти «Динамо» визнавалися кращими гравцями Європи (Олег Блохін та Ігор Бєланов, а також вихованець «Динамо», але вже в італійському «Мілані» - Андрій Шевченко).
         В 1986 році в офіційному рейтингу кращих футбольних збірних світу на другому місці після збірної Аргентини (в якій грав сам Марадона) ФІФА поставило клуб «Динамо» (Київ) - унікальний випадок в історії світового футболу. Знаменита «атака віялом» в фінальній грі Кубка володарів кубків з мадридським «Атлетико» досі вважається спеціалістами й простими футбольними гурманами однією з найкрасивіших за всю історію «гри мільйонів».
         Тоді країною ходив анекдот, який залюбки розповідали навіть найзапекліші вболівальники вічного «антагоніста» киян – московського «Спартака»: «Що таке збірна СРСР? Це «Динамо» (Київ) послаблене одним-двома гравцями «Спартака»!
         І було срібло чемпіонату Європи для збірної, стартовий склад якої складався з 10 киян і одного (воротар) спартаківця. І була трагедія чемпіонату світу в Мексиці, коли динамівців (вибачте, збірну СРСР) вважали головним претендентом на трофей, але настав матч з Бельгією і оті голи в наші ворота з відвертих оффсайдів за повного потурання норвезького арбітра перекреслили мрію наших футболістів та їхніх вболівальників.
         І в період вже незалежної України вболівальникам «Динамо» є що згадати, окрім 13 чемпіонських титулів, 9 національних кубків та 5 суперкубків. То були яскраві перемоги над «Барселоною» в двоматчевій серії з загальним рахунком 7:0, звитяги над «Реалом», «Баварією», «Ромою»... Півфінал Ліги Чемпіонів...
         Але це вже інша історія. Яку панам з Агітпропу ще треба спаскудити. Зробити з неї «картонну». Щоб виховувати «настоящіх русскіх патріотов» з голеними головами, котрі історії власного народу не знають, проте із задоволенням ненавидять і зневажають історію народів чужих.
Картону у тих «письменників» та «режисерів» вистачить ще не на один «шедевр».

Але то вже таке…

ПАВЛО  ПРАВИЙ

Комментариев нет:

Отправить комментарий