Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 1 июля 2016 г.

Кілька слів про "город русской славы", або як з Кішки зробити кота

Один з найдавніших і найстійкіших російських міфів, що його досі підтримує уся міць російської пропаганди – «Севастополь – город русской славы». Гори книжок, десятки пісень, кінофільмів, вистав та виставок на цю тему, здається, не залишають в цьому сумнівів.


Проте, якщо придивитися не до гасел, а до реалій, то вникають питання щодо обох цих тверджень: чи дійсно російської і чи дійсно – слави?
Почнемо з того, що місто-герой Севастополь від самого свого народження завжди здавалося тим, хто його штурмував. Без виключень. У 1856 році Севастополь захопила англо-французька армія. У 1918 році його захопили німці. Разом з кораблями Чорноморського флоту. Фактично без спротиву. Восени 1920 року Севастополь, і теж з ходу захопила Червона Армія. Влітку 1942 року місто захоплене нацистами. Нема жодного випаду, аби «город русской славы» відбив ворога.
Але це лише поверхня глибочезного болота брехні й фальсифікацій. Бо отією «русской славой» пропаганда прикриває насправді найганебніші сторінки в історії міста. А ще привласнює чужі подвиги, чужу історію та славу.
Кримська війна 1853-1856 року показала неспроможність російської армії воювати проти передових армій Європи. І справа тут була не лише у відсталості в озброєні, яке й не було вже таким великим. Справа у повній неспроможності російських генералів та адміралів як полководців.
Французи та англійці тоді жартували: «В Російській армії солдати – з головами левів, офіцери – з головами віслюків, а генерали – взагалі без голів».
Найбільшою бездарністю вирізнявся генерал-ад'ютант, адмірал Меньшиков, головнокомандувач усіма російськими силами у Криму. Він примудрився програти битву на Альмі, хоча мав майже подвійну перевагу у силах, затопив флот і зрештою здав Севастополь. Адміралів Нахімова та Корнілова зробили героями, аби прикрити неприємну правду: обороною Севастополя намагалися керувати морські офіцери, які не є спеціалістами у війні на суходолі. Головний подвиг адміралів – хоробрість та те, що вони «вдохновляли защитников».
А ще Нахімова і Корнілова підносять на щит, аби показати «російську славу». За Нахімовим і Корніловим сховали от що: значна частина генералів, офіцерів, солдат та матросів, що захищали «город русской славы» - не росіяни.
А такого не може бути.  Бо тоді міф про Севастополь падає. Що робити? Фальсифікувати історію. Наприклад, історик Є. Тарле (сам, між іншим, єврейського походження):
«Оборона Севастополя является изумительной летописью о патриотизме, самоотверженности военных качеств и доблести русского народа. Только русский моряк и русский солдат могли создать такую поразительную историческую драму, написанную русской кровью (Тарле. Е.  Город русской славы. Севастополь в 1854-1855 гг.).
Зрозуміло? «Только русский».
Найбільший герой оборони Севастополя серед матросів Чорноморського флоту – українець з Вінниччини Петро Кішка, якого російська пропаганда зробила «русским героем Петром Кошкой:
«26 февраля отмечается память легендарного русского матроса, героя обороны Севастополя Петра Марковича Кошки» (http://www.k-istine.ru/patriotism/patriotism_sailor_koshka.htm).
«Русский матрос» Петро Кішка дійсно вирізнявся надзвичайною звитягою. Про нього легенди ходили. Легенди ходили про друга П. Кішки, теж «русского матроса», легендарного розвідника Ігнатія Шевченка. А напарником Петра Кішки у вилазках був неперевершений Федір Заїка. А ще легенди ходили про іншого «руського героя» Івана Демченка. 
Про цих людей російська пропаганда мовчить, мов партизан УПА на допиті в Гестапо. Може тому, що з Кішки можна зробити Кошку, а з Шевченка та Демченка - важче? От і числиться Петро Маркович в "русских матросах", які складали "цвет империи".
Навіщо росіянам знати, що до двох третин матросів Чорноморського флоту були українцями. Навіщо знати росіянам, що адмірал Павло Степанович Нахімов походить з українського козацького роду? А крім нього Севастополь захищали: генерал Едуард Тотлебен. Генерал-майор О. Адлерберг командував 2-ю бригадою 9-ї піхотної дивізії (Полтава); О. Баумгартен – 1-ю бригадою 10-ї піхотної дивізії (Варшава); О. Бельгард, командир Українського піхотного полку; К. Бельгард, командир 6-й піхотної дивізії, Х. Ліпранді, командир 12 дивізії (Проскурів) й перераховувати німецьких та шведських генералів, а також дивізії та полки з України можна довго.
Список генералів, що воювали під Севастополем, рясніє прізвищами Берг, Бельгард, Блом, Бреверн, Бруннер, Гагман, де Жерве, Мартинау, Моллер…
Вони усі командували полками, бригадами і дивізіями, що відзначилися під час оборони Севастополя, а ті частини були з України. І в значній своїй частині укомплектовані українцями. Це ті самі солдати «з головами левів»: Іжик, Олешко, Паломар, Грицай, Кущ, Краснонос, Колесник, Хомович, Куліш, Сергієнко – це прізвища тих солдат, котрі походять лише з Полтавщини.
А ще Севастополь захищали 2 батальйони знаменитих кубанських пластунів. Це зараз росіянам нічого не скажуть прізвища Сави Шмалька, Ивана Рябчука, Артема Махно, Кузьми Бутко…
«Вообще, из 155-ти офицеров, погибших при обороне Севастополя, не менее 55-ти были выходцами из украинских земель. Из 111 кавалеров ордена Святого Георгия за оборону Севастополя в 1854-55 г.г. не менее 25 - выходцы из Украины.
На Братском кладбище защитников Севастополя до сих пор сохранились могилы украинцев - генерал-лейтенантов В. Мольського (из Волыни), П. Постольського (из Подолья), К. Сильвестровича (из Полтавщины), генерал-майора М. Тимофеева (из Херсона), братьев Петра и Ивана Ревуцких из Полтавщины» (http://inosmi.ru/russia/20140717/221712736.html). 
Навіщо росіянам знати, що Другою дистанцією оборонної лінії Севастополя командував Шульц Моріц Християнович, якого за це було нагороджено золотою шаблею з діамантами й написом «За хоробрість», а за оборону Малахова кургану таку само нагороду отримав уславлений артилерист Якімах Олексій Абрамович. Росіяни лише про адмірала Істоміна мусять пам’ятати. Росіянам треба знати лише, що «Только русский моряк и русский солдат могли создать такую поразительную историческую драму, написанную русской кровью». Так народжується міф про «Кримнаш».
Але ми маємо знати: Севастополь місто не лише виключно «русской славы», але й слави представників інших народів. А якщо сказати відвертіше і без зайвої толерантності: подвиги українців, шведів, німців, поляків, білорусів, греків та інших, російська пропаганда просто привласнила. Зробивши більшість з цих людей «русскими».
В мене все.
Р.S. продовжується передплата книги «Святослав,Ю каган русів. Убитий та оббреханий» за пільговою ціною. Деталі за посиланням: http://pavlopraviy.blogspot.com/2016/06/blog-post_5.html

З повагою,

ПАВЛО  ПРАВИЙ

2 комментария:

  1. Дякую цікава стаття. Насправді імперський винахід так званого "триєдиного народу" існує якраз для того, щоб кожний здобуток українця чи білоруса назвати російським.

    ОтветитьУдалить