Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 19 августа 2016 г.

Про мерзлу моркву, таємний актив радгоспу і радянські трактори, або чому розвалився СРСР

Зайшов до магазина. Зіткнувся з продавчинею років 55, яка почала розповідати, який порядок був в СРСР і як було усе гарно, і про ковбасу по 2.10, звичайно. Вони завжди – оті «совки» не про будь-яку іншу, а саме про «Докторську» згадують.
Скільки вас іще, чоловіків і жінок від 45 і вище, які хочуть повернути «совок». Сотні тисяч? Мільйони? І усі проклинають Горбачова, котрий «розвалив Союз»…



Так от, шановні. Маю для вас неприємну новину. Ніхто той Союз не валив. Аби не лізти у хащі політекономії, розповім вам на приклад одного радгоспу-мільйонера, у котрому протягом 25 років працював мій батько, пройшовши шлях від тракториста до головного інженера; в якому я зростав, знаючи усіх дядьків, що керували тракторами та комбайнами, усіх начальників і в якому довелося навіть трохи офіційно працювати перед армією. Літер буде багацько, але потерпіть. Намагався писати легко й зрозуміло.
Радгоспу «Микитівський» дуже пощастило: радянська влада запланувала, що він має вирощувати овочі та виробляти молоко – дуже ходові на той час штуки. Поряд – два величезні шахтарські міста: Дзержинськ – 96 тис. мешканців та Горлівка – близько 300 тис. з відносно заможним населенням. Плюс не шахтарські, але теж не з бідних Костянтинівка та Артемівськ, до найвіддаленішого – 14 км., а до найближчого – рівно у 10 разів менше. Тож зі збутом, а головне, вартістю доставки (як зараз кажуть – логістичними витратами) проблем не було.
Плюс канал «Сіверський Донець-Донбас», що проходив через радгоспні землі давав можливість утримувати понад тисячу гектарів зрошувальної землі. Отож, умови для хазяйнування ідеальні.
І радгосп таки був мільйонером. Тобто річний чистий прибуток його сягав мільйона рублів – колосальна маса грошей на той час. Консервний цех, парники, сад, молочний цех, ремонтні майстерні, бокси для техніки – не так, як у сусідньому колгоспі, де комбайни та автівки просто неба.
Зараз цього вже немає. На місці радгоспу – бур’яни у людський зріст. І колишні трактористи зітхають: ех, яке господарство прос…ли. От якби був СРСР…
Я теж колись зітхав. Поки був молодий і дурний. Потім якось мої зітхання перейшли на інше.
Дивіться. Три с половиною тисячі гектарів землі. Три с половиною тисячі корів. І лише один мільйон рублів прибутку? Чому так мало?! Усе пізнається у порівнянні: 3,5 тисяч гектарів і три с половиною тисячі голів великої рогатої худоби в США – це шалене багатство – там міряють на акри – це майже 8 тисяч. Маючи такі володіння, техаські ранчери їздять на «Бентлі». А у нас? А у нас гордість – цілий мільйон прибутку. За ідеальних умов. У решти колгоспів та радгоспів району – стабільні збитки («Берестовий» не рахуємо там особлива ситуація – там понад 200 га. теплиць під склом, хто жив в СРСР знає, що таке свіжий огірочок у грудні-січні). Чому так?
Для тих, хто жив тоді у великих містах Донбасу секрету немає: гарні огірки та помідори на консервацію – мрія кожної господині і страшний дефіцит.  У чому ж справа? Якщо дефіцит – піднімай ціну і заробляй не мільйон, а – три, п’ять, десять!
В СРСР овочі завжди були у деіциті. А вирощувати їх було
невигідно. Парадокс? Лише для радянської системи

А знаєте в чому фокус? Знаєте, чому за ідеальних умов і чудової номенклатури проекції радгосп «Микитівський» не мав тих мільйонів? Усе дуже просто: вирощування овочів було… практично нерентабельне.
Повторюю для тих, хто не зрозумів: вирощування огірків, капусти, помідорів, моркви, яких був дефіцит і за якими ганялися господині, купуючи на базарах утричі дорожче від державних цін, було збитковим і покривалося за рахунок прибутків від тваринництва – продажу державі молока та м’яса. Плюс виручала пряма продаж «з машин» за державними цінами, але все ж не закупівельними.
А ще корупційна складова. Коли вам кажуть, що в СРСР не було корупції – не вірте. Була, ще й яка. На різних рівнях – різна. На рівні нашого радгоспу – то було «діставання» дефіцитних запчастин для техніки. А оскільки господарство було високотехнологічним, то запчастин та механізмів треба було багато.
Гарно було сусідньому колгоспу «ХХ Партз’їзду» - вони вирощували виключно зернові. Тож хоч і бідні та збиткові, - але інженерам та механікам менше головного болю, бо машинний парк простенький, а у нас… Ви коли-небудь бачили яки насос стоїть на насосній станції, яка наповнює водою накопичувальні басейни зрошувальної системи? А тваринницькі ферми з їхніми вакуум-насосами, автопоїлками, лініями з видалення гною тощо? А консервний цех?
Скільки разів бачив, як батько відправляється «у район», тобто до «Райсільгосптехніки» аби «вибити» запчастини. Як вантажить радгоспну машину ящиками з відбірними огірками, баклажанами, болгарським перцем. Обов’язково і 5-10 кіло яловичини віз…
А ще раз на рік – техогляд усіх машин та тракторів у ДАЇ. Знєте, як він відбувався? Він проходив у мого батька в кабінеті, просто у ремонтних майстернях. Заради цього проводилася їхня дострокова «зачистка» від механізаторів, їх розганяли по домам, аби не заважали «процесу». Приїздив особисто заступник начальника районного ДАЇ. В кабінеті вже було накрито стіл – дівчата з радгоспної їдальні постаралися приготувати гарну «закусь». І поки даїшник разом з батьком «оглядали техніку», водій майора тягав до «бобика» ящики з яблуками, баклажанами, м’ясом, відбірними – один в один огірочками. Не лише заступнику, але й начальнику ДАЇ.
А у райком партії директор радгоспу возив «подарунки» особисто…
 Усе це також у витрати закладається, але віддається сторицею, коли у самому розпалі жнив на комбайнах летять ножі на жатках, а це – страшний дефіцит, яким завідує директор «Сільгосптехніки». Або коли на засіданні райкому партії розподіляються найвигідніші держзамовлення: велика різниця – відправляти капусту вагонами на овочеві бази Бердичева чи фурами – на Москву.
Але найбільший капітал радгоспу «Микитівський» то були не землі і не зрошувальна система, і навіть не прихильність райкомівського начальства. Найбільший капітал складали 2 нічим не примітні пенсіонери, дід та баба, що жили на Рижковому хуторі.
О, то був унікальний хутір. Туди прокладено асфальтову дорогу і щогодини на кінцеву приходить автобус. Там поруч гарний магазин. Пошукайте по району та навіть цілій області кращого – не знайдете!
А увесь секрет в тому, що на тому хуторі жили батьки самого Миколи Івановича Рижкова! Ото справжнє золото! Куди там тій нафті, якщо б навіть її знайшли на землях «Микитівського»!
З 1979 року Микола Іванович – перший заступник Держплану СРСР. Чи треба пояснювати, що може зробити всемогутній керівник Держплану для рідного радгоспу? А у 1982 році Микола Іванович став секретарем ЦК КПРС з економіки. А у 1985 році став головою ради міністрів СРСР!
Тому радгоспу «Микитівський» - найновішу техніку. Тому «Микитівському» - один з перших комбайнів «Дон-1500», що вийшов з конвеєрів «Ростсільгоспмашу». Тому «Микитівському» - замовлення на постачання продукції просто у Москву. У 1982 році директору нашого радгоспу Рада міністрів СРСР виділила страшний дефіцит – автомобіль ГАЗ-3102 «Волга», які тільки-но почали випускати. Її з Києва навіть не своїм ходом пригнали – привезли на трейлері.
І от за таких умов – лише мільйон. Утричі менше, ніж дає така само за площею ферма або ранчо у США. І навіть наявність Рижкова не звільняє від того, аби «підмазувати» тих, від кого залежить постачання запчастин та інших потрібних речей на районному рівні.
Головна причина усього цього – у системі радянської економіки.
Микола Іванович Рижков і Михайло Сергійович Горбачов.
Вони дійсно розвалили СРСР, але не так, як це собі дехто
уявляє. А разом з ним валили СРСР Хрущов і Булганін,
Тіхонов і Косигін, Сталін і Маленков. Він вже 
народився нежиттєздантним...

В буржуїнському суспільстві з його культом чистогану простіше – там ринок диктує ціну й існує баланс між собівартістю, тобто затратами на виробництво і ціною. Якщо в тебе витрати більші за ринкову ціну – вилітаєш у трубу. Якщо зміг втримати баланс, а то й покращити в бук зменшення витрат – ти «в золотих».
Але на батьківщині пролетаріату, що переміг – усе не так. Тут держава встановлює ціни, які ти перевищувати не маєш права. У нас – планова економіка і загальна зайнятість. Тому ми – жебраки.
Пояснюю на конкретному прикладі. У буржуїнському світі чистогану власник ферми, яка вирощує картоплю, або мокву, зацікавлений у зниженні собівартості продукції. Тому власник ферми шукає шляхів оптимізації виробництва. Він купує, наприклад, чудо-комбайн, який бараболю або моркву викопує, вибирає, обриває билку, очищує від ґрунту і вантажить у контейнери.  Тим самим лише одна людина, яке керує цим комбайном, збирає врожай на 200 гектарах поля за два-три дні. Більше людей фермеру не потрібно, він їх і не має, відтак не платить їм зарплатню.
Комбайн із збирання моркви та буряку данської компанії
ASA-LIFT замінює працю 50 людей

А це елементрне нвсне обладнання для збирання часнику
викопує, обрізає билку і вкладає у мішки. Працює
замість 100 людей.

Але в СРСР – загальна зайнятість. Якщо радгосп «Микитівський» купить такого комбайна, а ще кілька інших пристосувань для тваринництва та садівництва, наприклад – доведеться із 160 працівників залишити 16. А решту куди?
Отож в СРСР дуже пильно слідкували, щоб виробництво вряди годи проходило модернізацію, але не дуже. Тому у нас, за наявності 30 тисяч танків навіть на показ не було таких комбайнів із збирання картоплі, які має будь-який іспанський фермер. У нас була картоплекопалка типу КТН-2В, яка викопувала бараболю й залишала її на ґрунті. А два десятки сезонних найманих працівниць вибирали її у відра, тягали до величезних дерев’яних контейнерів. Коли контейнери наповнювалися, приїздили дядько Микола на МТЗ-80 з причепом і дядько Степан на МТЗ-80 з навантажувачем. А поряд – тітка Свєта з калькулятором і зошитом. Їй теж треба зарплату платити…
Механізаія по-радянськи. В іспанії один фермер викопує картоплю,
чистить і вантажить завдяки чудо-комбайну. В СРСР
змість того, аби кидати лопатами картопю у кузов,
шестеро людей кидають її на навантажувач. Який
коштує грошей...
Держава купує у радгоспу картоплю по 8 копійок за кіло, аби продати населенню по 12. У ту картоплю вже вкладено труд десятків людей, добрива, гербіциди, витрачено кошти на полив. А тут ще треба оплатити труд жінки, яка збирає ту картоплю вручну. Якщо платити їй навіть 2 копійки за кіло – скільки їй треба назбирати бараболі, аби заробити хоча б три рублі?
Тому оплата праці цих жінок – дуже низька. Відповідно, ніхто не бажає найматися. Їх треба якось заманити. Як? Правильно: дозволити красти. Кожна наприкінці робочого дня везе із собою відро картоплі. Так само – і на збиранні огірків, і томатів, і перцю, і баклажанів.
Але чому б не підвищити розцінки? А тому що треба буде підвищувати ціну на продукти для містян. А середній радянський інженер отримує 110 рублів. На картоплю по 12 копійок та хліб о 16-20 вистачає, а от якщо бараболя коштуватиме 50, а хліб 80, він протягне ноги. Тому найсправедливіша радянська влада тримає низькі ціни на харчі. Хоча би на харчі. А збитки колгоспам списує. Щороку – мільярди.
Ви спитаєте, чому б не підвищити зарплати і не лише інженерам? А тому що грошей немає. Усі гроші йдуть на озброєння. На Військово-промисловий комплекс. Там – справжні заробітки, між іншим: у тих, хто будує танки, плавить метал, видобуває вугілля…
Проте це ми вже полізли у високу політику. Звичайно, саме там одна з найважливіших причин розвалу радянської економіки, але я обіцяв лише про рівень радгоспу розповідати.
І ось вам картина маслом: початок листопада. Як завжди раптово, вдарив мороз. Та ще й з дощем. А у полі – цілих 2 гектари моркви. Її треба зібрати, бо Рижков далеко, а КГБ – ось воно, могли товариша директора і у шкідництві звинуватити. Економіка у нас планова, тож ніхто не дасть залишити такий цінний харчовий продукт у скутій кригою землі. А «стуконути» куди слід завжди охочий знайдеться. А економіка у нас планова не лише у сільському господарстві, але й у КГБ – їм також план виконувати треба.
Отож виганяють на те поле жіночок-бухгалтерів, комірниць, електриків, доярок, нормувальників та інший подібний люд. Трактор вже не картоплекопалкою – звичайним плугом виорює величезні брили, в яких, наче золоті самородки у базальті, закуто морквини. І сидять десятки людей, хто молотком, хто сокирою вибивають-виколупують ті морквини, наскрізь промерзлі. Автор тих рядків теж махав молотком. То була осінь 1988 року і до призову в лави Радянської Армії йому залишалося 10 днів…
Моркву, до речі, одразу відвозили на тваринницькі ферми й згодовували коровам, бо як харчовий продукт вона нікуди не годилася. Уявіть собі у які кошти обійшлися державі (а радгосп – це державне підприємство) оті два гектари нікому не потрібної моркви…
Радгосп наш був мільйонером. Незважаючи ні на що. Що у нормальному суспільстві робить власник ферми, який має мільйон прибутку? Правильно: він прикуповує ще землиці. Він купує більш досконалу техніку – той таки комбайн для збирання моркви.
В СРСР радгосп із зрозумілих причин не може купити землю. Він і техніку не може купити. Бо з метою боротьби із безробіттям товариші комуністи пильно стежать, аби чудо-агрегати, що змінюють півсотні робітників, не вироблялися. Радгосп міг би купити більш нові трактори. Старим теж лише 3-4 роки, але оскільки вони державні, тобто нічиї – товариші механізатори устигли їх добряче уграти.
Але у нас економіка планова. За планової економіки на певну земельну площу «положено» мати певну кількість техніки і не більше. За нормами. За тими само нормами трактор має відслужити не менш як 10 років. Поки не вислужив – нового не отримаєте, хай навіть від нього залишилася сама іржава рама на задньому дворі ремонтної майстерні.
Але мільйон на рахунку радгоспу є. Куди його використати? Не хвилюйтеся, у комуністів усе передбачено. Он є завод, який виробляє обладнання для цехів з виробництва комбікормів. Йому теж треба план виконувати. Й щороку більший. А цех – така штука – його монтують на десятки років. От Держплан і шукає кому має завод той цех продати.
Продавати колгоспу «ім. ХХ партз’їзду» немає сенсу – він і так «мільйонер навпаки», тобто щороку мільйон державі винен. Він просто немає коштів. Тож, товаришу Ємельяненко, приймайте обладнання на баланс і починайте будувати цех. Він якраз у мільйон і вийде.
Директор викликає мого батька й питає: ну що, Петровичу, займайся. Петрович заперечує: нам цех цей потрібен, як сіркові блохи. Але суперечка триває недовго: усі розуміють. Що «нагорі» усе вирішено. Та дикторові у принципі й пофіг. Був би радгосп не радгоспом, а його власністю – він би послав пропозицію побудувати цех з виробництва трав’яного борошна куди подалі. А так… Гроші державні. Держава наказала витратити сюди, сюди й он туди – він витратить. В чому проблема?
У результаті змонтовано здоровезний цех, котрий… ні дня не працював. Чому? Тому що сировини для його роботи (еспарцету, клеверу, люцерни) не назбирається у господарствах цілого району – цех надто потужний. Тому Петрович і був проти. Сировини немає і в рідному радгоспі, бо якщо усю кормові трави пустити на переробку, не залишиться з чого робити сіно і сінаж, і силос. Головне – трава росте влітку, коли треба годувати свіжою зеленню худобу…
А ще під таку кількість трав’яного борошна не передбачено сховищ. Якби голові колгоспу «ім. ХХ партз’їзду» раптово стало зле й він вирішив переробити частину свого убогого врожаю еспарцету у нашому цеху – так у нього теж немає де зберігати продукцію – трав’яне борошно вимагає доволі специфічних сховищ.
Ну а запускати цех на годину, аби переробити 1-2 машини трави «на сьогодні» це все одно, що топити грубу асигнаціями.
До речі, приблизно з такої сам причини не запрацював і міні-завод з виробництва цегли, що його купив у держави наш радгосп. Його навіть не монтували – так і іржавів неба, аж поки вже після розвалу СРСР його не здали на металобрухт.
Отож, висновки…
А висновки пропоную вам робити самим. На підставі цього оповідання. Воно, звичайно, дуже поверхнево описує усі «переваги» радянської економіки. Але особисто для мене цілком очевидно, через що СРСР сконав у віці немовляти. Бо 69 років для держави – це дійсно вік немовляти. США на момент розпаду СРСР мали 215 років і вважалися «молодою» державою.

І коли мені розповідають про те, що СРСР розвалив Горбачов (або світовий імперіалізм на чолі з США) я завжди згадую себе, з молотком у руках посеред мерзлого морквяного поля…

ПАВЛО  ПРАВИЙ

Комментариев нет:

Отправить комментарий